Історія однієї істерії
- Автор: Потанина Ирина Сергеевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес
- ISBN: 978-966-2938-59-3
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Історія однієї істерії». Краткое содержание книги:
Не сумуйте, все це чекає на вас і в новому романі, останньому з цього циклу. А на додачу — ще безліч не менш цікавих персонажів: унікальний письменник Хомутов і його лиховісний з вигляду друг-глухонімий, видавець-ідеаліст, що перебуває в полоні власних ілюзій, неперевершена режисерка молодіжного театру «Сюр» з безліччю найкумедніших дивацтв і її вихованці, такі, як голомоза, та не позбавлена шарму дівчинка на прізвисько Тигра, трішки нервова Ксенія, її подруги Лариса з Аллою, що полюбляють чомусь таємниче зникати, й нарешті, причина всіх нещасть цих дівчаток — талановитий і демонічний Кирило… Чого вони всі накоять цього разу, ми переповідати не будемо. Але повірте: пригоди, які ви переживете з ними разом, такі само захопливі, як і в попередніх книжках циклу.
— Факт, — змушена була визнати я.
Разом виходила абсолютна «Санта-Барбара». На цьому тлі здавалися «чистенькими» навіть ті часи, коли «Order» був ще нікому не відомою агенцією і, щоб мати хоч якусь клієнтуру, ми з Георгієм змушені були найматися для ганебного стеження за зрадливими подружжями. Тоді, принаймні, ніхто не залишався розчарованим. Усі потрібні зради й зрадники знаходилися. А зараз… Батьки постаріли за тиждень на десять років, наречений на межі самогубства, а наша Лара, виявляється, подалася в коханки до одруженого ловеласа, нікого не попередила та й покотила собі в Ялту. Режисера з лиця спала, схудла, бідолашна, аж на півкілограма, міліція всіх родичів на вуха поставила… Аллочка ж, як з’ясовується, просто вирішила перемінити обстановку, поїхала зализувати рани, знову ж таки, чомусь приховуючи від усіх місце свого перебування. Ну й, нарешті, Ксенія. Хвилюючись за репутацію подруги, добра донька видавця, щосили намагається перешкодити розслідуванню. Жорстокосердно приховує від батьків зниклої можливе місцеперебування Лариси. Приховує від слідства купу фактів. Навіть підкидає записки з погрозами. А коли остаточно переконується, що Алла поїхала полювати на щасливу парочку, кидає навчання, театральну студію, що жваво цікавиться всіма справами батька, та їде, щоб особисто поговорити з Ларисою.
Традиційно нікому нічого не пояснює. Пише в листі, мовляв, не хвилюйтеся, все буде добре… Якісь підозріло жорстокі та безвідповідальні дівчатка виходять…
— Факт, — ще раз визнала я, — але якийсь уже надто непереконливий. Якщо все так просто, чому міліція не змогла довести розслідування до кінця?
— Не захотіли. Я дзвонив. Що в них — інших справ нема — тільки чужих наречених по чужих ліжках розшукувати? Як тільки зрозуміли, що нічого серйозного не сталося, так і плюнули на цю справу мої хлопці. Щоправда, неясно, чому той, хто ходив у готель до Артура, відрапортував, мовляв, «усе гаразд, про місцезнаходження об’єкта опитуваний не знає». Хоча, що тут незрозумілого? Ходив, мабуть, місцевий ялтинський дільничний. Йому до всієї цієї катавасії з розшуками й поготів діла нема. Сказали, щоб бесіду провів, запитання поставив. Він і провів, і поставив. Що почув від підлабузника Артура, який, звичайно, подбав, аби представникові органів і випити, й закусити організували, — те й доповів. А наші й раді з такої відповіді. Нема коли їм зараз серйозним розшуком займатися. У хлопців саме угруповання злодіїв-домушників у конкретній розробці. У тих хоч крадене майно можна вилучити.
Останню фразу Жорик супроводив широкою посмішкою. Очі в нього при цьому залишалися серйозними. Іноді я ніяк не могла зрозуміти, жартує колишній опер, чи говорить серйозно.
— Все одно якось негарно все це виходить… — не визнати Георгієвих аргументів я не могла, але щось усередині запекло опиралося цілковитому прийняттю його версії.
— А в житті все й буває негарно. Отже, перейдемо до завершальної частини розслідування. Знаєш, я вирішив, що можна дзвонити і з дому. До чого нам уже конспірація?
— Що ти хочеш зробити?
— Подзвонити Артурові. За моїми відомостями, на роботі він раніше другої пополудні не з’являється. Подзвоню і покличу Ларису до телефону. Скажу, подружка, мовляв, турбує.
— Але в тебе ж чоловічий голос?
— Ото ж бо й воно! Чи я б тобі не до кінця перевірені факти відкривав би, маючи жіночий голос? Дзвонити доведеться тобі.
Я тяжко зітхнула. Найобразливіше, коли жирну крапку, що свідчить про банальне закінчення справи, яка подавала великі надії, доводиться ставити власноруч.
— Якщо Лариса там, то можна просто назвати її батькам номер телефону. Аллу варто шукати або десь поблизу від Артура, або в яких-небудь супердалеких родичів. Ксенія знайдеться сама, щойно Лариса перестане ховатися від батьків, Алла ж відмовиться від можливих планів на помсту. Справу скінчено. Лише за добу. Це майже рекорд.
Поки Георгій задирав носа, підборіддя, брови та решту, я тремтячими пальцями набирала номер. Уже не знаю, чого я так нервувала. За подальшого розгляду Жорикова гіпотеза здалася мені цілком життєздатною і навіть звичайною. Чи варто було через це так переживати?
— Алло, хочу поговорити з Артуром.
— Я біля телефону, — слухавка миттєво розпливлася медяними інтонаціями. — Хто ви, о прекрасна незнайомко?
— Я не прекрасна, крім того, ми знайомі, — навіщось брехала я. Не зношу чоловіків, які вважають своїм обов’язком липнути до всіх підряд особин протилежної статі. — Нас Лариса познайомила.