Історія однієї істерії
- Автор: Потанина Ирина Сергеевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес
- ISBN: 978-966-2938-59-3
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Історія однієї істерії». Краткое содержание книги:
Не сумуйте, все це чекає на вас і в новому романі, останньому з цього циклу. А на додачу — ще безліч не менш цікавих персонажів: унікальний письменник Хомутов і його лиховісний з вигляду друг-глухонімий, видавець-ідеаліст, що перебуває в полоні власних ілюзій, неперевершена режисерка молодіжного театру «Сюр» з безліччю найкумедніших дивацтв і її вихованці, такі, як голомоза, та не позбавлена шарму дівчинка на прізвисько Тигра, трішки нервова Ксенія, її подруги Лариса з Аллою, що полюбляють чомусь таємниче зникати, й нарешті, причина всіх нещасть цих дівчаток — талановитий і демонічний Кирило… Чого вони всі накоять цього разу, ми переповідати не будемо. Але повірте: пригоди, які ви переживете з ними разом, такі само захопливі, як і в попередніх книжках циклу.
Зважаючи на відсутність реакції, співрозмовник відчайдушно силкувався пригадати, про що йдеться.
— Я Ларина подруга, — гнула я на своє. Не те, щоб мій голос міг виявитися схожим на голос Ксенії… Але ж у Лари не одна подруга! Мало там із ким він коли знайомився. — Покличте Ларису до телефону, мені потрібно передати їй інформацію підвищеної таємності.
— Ой, Лариса зараз у душі. Розкажіть мені, я передам.
На мить у мене перехопило подих. Вона в душі! Тут люди божеволіють, а вона в душі! Може, все-таки помилка? Може, цей тип бреше?
— Ні. Я повинна розповісти все особисто їй. Коли мені передзвонити?
Лариса вийшла з душу за три секунди.
— О, та вона вже йде.
— Так? Слухаю? — озвався незнайомий голос. Отже, перша акторка знайшлася. Вона виявилася цілою, неушкодженою і цілком задоволеним життям.
— Ви знаєте, що батьки хвилюються? — тільки й змогла вимовити я, раптово захриплим голосом.
— Як?! — подив у незнайомому голосі здався мені нещирим. — Але ж я залишала листа. Не прочитали? Тузик з’їв? У будь-якому разі, дякую. Я їм зателефоную.
Я недовірливо дивилася на слухавку й по тому, як вона вже запіпікала короткими гудками.
— Ну що, з’їла? — поцікавився Георгій. — Ларису знайдено, добродії!
Я з’їла. Я не відповіла. Не давала спокою думка, що зріла і зріла в моїй голові.
— Ні, ну а цей Артур, який, га? — Жорик уже розслабився, уже був у доброму гуморі, вже ласо поглядав на своє спорожніле крісло. — 3 однією одружений, шкарпетки прати іншу примушує, а по курортах роз’їжджає з третьою… Просто Казанова якийсь…
— Нічого він не Казанова, — роздратовано обірвала я чергову плітку. — Звичайний покидьок. Покидьок і стерво!
У повсякденному житті подібні «міцні» вирази не були мені властиві. Я сама не знала, що на мене найшло. Істерика в чистому вигляді. Я не хотіла, щоб акторки виявилися такими дурними, як припускав Георгій. Не хотіла, щоб через якісь «мокасини з маракасами» дівчата були готові видряпати одна одній очі, а їхні батьки не спали ночами. Не хотіла, щоб світ виявлявся влаштованим так «мильно-серіально».
Здоровий глузд вирішив мене трохи протверезити й зауважив, що незрозуміло, як із таким світоглядом можна набратися нахабства й обвинуватити Шумилова в ідеалізмі. Я посміхнулася, вирішивши все-таки не бути схожою на видавця. Зрештою, розв’язка справи виявилася набагато кращою, ніж я припускала. Зрештою, слід радіти, що насправді дівчатам не загрожує небезпека. Ми нарешті заспокоїмо нещасних батьків.
Але стерво Артур все-таки дратував неймовірно. Я цілком могла собі дозволити гніватися на таку людину. У тому, що не всі «баби стерви», я в силу статевої приналежності була впевнена ще з дитячого віку. Тепер переконувалася й у тому, що не всі стерви — баби.
Розділ про те, як робота заважає особистому життю
Телефонний дзвінок відволік мене від похмурих роздумів.
— Де слухавка? — хором вигукнули ми з Жориком, кидаючись на пошуки телефона по звуку. Дзенькало десь далеко. Здається, навіть у коридорі. Ми зіштовхнулися лобами біля виходу з кімнати, тому з досадою потирали забиті місця й кидали одне на одного докірливі погляди. Видно, він теж вважав, що телефон у цьому домі могла не покласти на місце тільки одна людина.
Настуся, вже стомлена від подібного цирку, спокійно підійшла до шафи, попорпалася в складках постелі та витягла залишену там (о, жах — мною!) слухавку. Щоб уникнути гучного судового процесу, я вдала жахливо заклопотану й вихопила із Сестрициних рук знаряддя праці.
— Детективна агенція «Order», детектив Кроль слухає.
На жаль, я натисла кнопку «talk» уже по тому, як той, хто дзвонив, відімкнувся.
— Куди цього разу ти покладеш слухавку? Не неси тільки до сусідів, там точно не знайдемо, — навіть не намагаючись приховати зловтіху, порадив Жорик. Його настрій завжди кращав, коли яка-небудь провина лягала на мене. Не дивно, що значну частину часу Георгій ходив у кепському настрої.
Я розтулила була рота, щоб сказати щось колюче у відповідь, але цієї миті телефон знову задзвонив.
— Катерина Вікторівна, — невідомо навіщо я назвалася повним ім’ям. Вимовляти це словосполучення для мене було настільки незвично, що вийшла якась запитальна інтонація.
— Ні, — розгублено відгукнулася слухавка, — я не Катерина Вікторівна…
— Тьху! — чемно привіталась я. — Це я — Катерина Вікторівна!
— Це ж треба так запрацюватися, щоб мене з собою переплутати! — пирхнула Тигра. — А що це за автовідповідач у вас такий кльовий?