Історія польсько-українських конфліктів т.3

Один з настоятелів парафій, які знаходились на заході Холмсько-Підляської єпархії, так описує становище православного священика на селі:

«Ночувати доводиться не раз по стодолах і хлівах. Часто парафіяни переховують мене в льоху, прикривають соломою і дошками. Щоб бути на парафії, коли з усіх сторін відчувається вороже ставлення польського населення, треба відмовитись від особистого життя і в кожний момент дня і ночі бути готовим до різних несподіванок, включно зі смертю».

Про ситуацію в парафії Рейовець (повіт Холм) холмсько-підляський консистор отримав таку інформацію:

«У Рейовецькій парафії парафіяльне життя завмерло. Родини вбитих парафіян мешкають у Холмі та інших місцевостях. Православний священик не може приїхати до Рейовця, бо довкола — тільки поляки, які вбивство українця вважають святим вчинком.

Польські римо-католицькі ксьондзи використовують цю надзвичайно важку ситуацію наших вірних і відверто схиляють їх до зміни віросповідання: «Приходьте до костелу, бо ці лісові діти не дадуть вам спокою» (Польська парафія Боровець, повіт Краснистав).

Один з найстарших холмських священиків так описує власні переживання і своєї парафії з села К. повіт Краснистав:

«У людській мові нема таких слів і відповідних висловів, якими можна було б докладно відтворити численні види моральних і фізичних мук, катувань, каліцтва, мордування, вбивств окремих людей і цілих родин, які мали місце в К. від січня аж до 15 травня ц.р.

Найзатятіші, найсуперечливіші, найогидніші, найобридливіші ображання того, що є найсвятішим, найдорожчим і найлюбішим для душі і серця православного населення, для батька, матері, дітей — найогидніший садизм у знущанні, ґвалтуванні, битвах, скаліченні, вбивствах старих і молодих, чоловіків і жінок, хлопців і дівчат, злодійське пограбування і якесь дике плюндрування всього і всякого рухомого і нерухомого майна вдень і вночі, багатих господарів і найбідніших вдів і сиріт — все це прокотилося через наше село з одного кінця в інший, не оминуло воно жодної хати, жодного хліва, стодоли, жодної комори, жодного найменшого православного кутка. Зимою люди виходили на ніч у поле, закопувались у сніг і так ночували з малими дітьми. Коли потепліло і земля розмерзлась, люди, як кроти, зарились у землю, цілими днями і ночами сиділи у ямах-схронах. Але і це не допомагало: кати натрапляли на сліди, знаходили людей у снігу, виганяли з підвалів і схронів. Люди почали втікати із сіл. Чоловіки залишали жінок, батьки — дітей, діти — батьків. Але і це не допомагало: за батька-втікача мучили сина, за сина — батька або матір, за чоловіка — дружину. За що так терпіли люди? Злочинці проголошували різні гасла: «Давай зброю! Давай військові речі! Плати контрибуцію! Помста за поляків, вирізаних за Бугом! За зв'язок з антипольськими організаціями!» Вигадували гасла, які слина на язик принесла, тягнули до лісу, де розпинали, вішали на деревах, заганяли до річки Вепр і топили як кошенят, прив'язавши камінь до шиї… Нарешті (…) від Пальмової католицької неділі почало з того апокаліптичного мішка вилазити шило: «Святкувати разом з нами! Святкувати Пасху в костелі! Перейти в католицьку віру! Повинна згинути схизматська віра! До 1 травня мусите всі перейти в католицьку віру! 15 травня останній термін!» — і всіх наших людей гумовими палицями погнали до костелу.