Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Волосся у неї було рудувате, із сивими нитками, хоча на вигляд я не дав би їй і тридцяти. Сині-сині очі. Гостреньке підборіддя. Біленькі рівні зуби та вічно усміхнений рот (принаймні мені вона постійно всміхалася). Говорила трохи гундосячи, її волосся було задовге, надто густо накладена пудра приховувала втому й ластовиння на обличчі. Одяг її був кричущо-яскравий і щільно прилягав до тіла. Але вона мені подобалась. Сумніваюся, що подобалася мені вже тоді, коли я запросив її на ніч, адже й на гадці не мав захоплюватись її принадами.

Куди нам було податись, окрім моєї спальні? І ми пішли до мене. На той час я був уже командиром загону, мав певні привілеї, тож зміг попросити, щоби вечерю, а на додачу й зайву пляшку вина принесли до мене в кімнату.

— Люди тебе побоюються, — повідомила вона. — Вони кажуть, що ти не знаєш утоми.

— Знаю, — озвавсь я, — можеш мені повірити.

— Авжеж! — погодилася вона, труснувши довгими локонами та всміхаючись. — Як можна жити і не знати, що таке втома?

— Саме так! — підтвердив я.

— Скільки тобі років?

— А тобі?

— Джентльмен не ставить жінці таких запитань.

— А леді?

— Коли ти тут тільки-но об'явився, вважали, що тобі п'ятдесят з гаком.

— А тепер?

— А тепер ніхто не знає, що думати з цього приводу. Сорок п'ять? Сорок?

— Ні, — сказав я.

— От і я так не думаю. Ось тільки борода твоя всіх спантеличує.

— На те вона й борода...

— Зо дня у день ти кращаєш. Більшаєш...

— Дякую. Я й справді почуваюся зараз краще, ніж коли прибув сюди.

— Сер Корі з Кабри... — проказала вона. — А де вона, ця Кабра? Яка вона? Візьмеш мене туди з собою, якщо гарненько попрошу?

— Я міг би це пообіцяти, але не хочеться дурити тебе.

— Знаю. Та почути це від тебе було б дуже приємно...

— Якщо так, то гаразд. Візьму тебе туди. Домовилися.

— А ти справді такий добрий, як люди кажуть?

— Боюся, що ні. А ти?

— Нічого особливого. Бажаєш уже в ліжко?

— Не дуже. Охочіше поговорив би з тобою. Ось, візьми вина.

— Дякую... За твоє здоров'я!

— І твоє...

— Де ти навчився так вправлятися з мечем?

— Природні задатки плюс умілі наставники.

— ...а ти всю дорогу ніс Ланса на руках і перебив ту нечисть...

— Люди люблять перебільшувати.

— Але ж я теж не сліпа! Інші й нігтя твого не варті. Тому Ґанелон і вирішив, що з тебе буде толк. А він розуміється на людях як ніхто. У мене було чимало друзів-мечників, я бачила їх за роботою. Та ти їх усіх на капусту порубав би! Кажуть, ти вмілий наставник. Люди тебе люблять, хоч і побоюються. Проте люблять.

— І чим я їх відлякую? Силою? Але ж на світі багато силачів. Тим, що подовгу махаю мечем?

— Підозрюють, що в тобі є щось надприродне.

Я засміявся.

— Ні, стосовно вправності, то я лише на другому місці. Хоча ні, вибачай, радше на третьому. Але старатимуся...

— А хто ж перед тобою?

— Мабуть, Ерік з Амбера.

— Хто він?

— Надприродна істота.

— Ерік найвправніший?

— Ні.

— А хто ж?

— Бенедикт з Амбера.

— Він теж надприродна істота?

— Так, якщо ще живий.

— Дивний ти... — проказала Лоррейн. — Але чому? Скажи мені, ти також надприродна істота?

— Давай ще по келиху.

— Вино вдарить у голову...

— Чудово! — я налив вина.

— Ми всі помремо, — сказала вона.

— Рано чи пізно — так.

— Маю на увазі інше: ми всі загинемо від лап цієї нечисті.

— Чому ти так кажеш?

— Сили нерівні.

— То чому ж ти тут?

— А мені більше нема куди подітись. Інакше чого б запитувала у тебе про Кабру?

— І тому прийшла сьогодні сюди?

— Ні. Прийшла, бо дуже хотіла побачити, який ти є.

— Я — атлет, який порушує режим. Ти народилася десь тут?

— Так. У лісі.

— А навіщо зв'язалася з цими людьми?

— Чому б і ні? Як не крути, це краще, ніж зо дня у день місити босими ногами свиняче лайно.

— У тебе що, не було чоловіка? Постійного, маю на увазі.

— Був. Тільки його вже нема. Це він знайшов оте... магічне коло.

— Вибач, що запитав.

— Не треба вибачення. Він жив тим, що йому вдавалося вижебрати або вкрасти. Роздобуде трохи грошей, тоді нап'ється, припреться додому і давай мене лупцювати. Яка я була рада, коли мені зустрівся Ґанелон!..

— То, по-твоєму, ця нечисть буде нам не по зубах?

— Так.

— Може, й справді... Але я вважаю, що стосовно цього ти помиляєшся.

Вона понизала плечима.

— Ти будеш битися разом з нами?

— Гадаю, так.

— Кого не запитай, ніхто не каже так або ні навпростець, у кожного якась обмовка. Це вже цікаво... Хочеться побачити, як будеш битися з козлорогим...

— Чому?

— Найімовірніше, то їхній ватажок. От якщо вб'єш його, ми можемо й перемогти. Тобі він цілком по зубах.

— Мушу перемогти його.

— Маєш якусь особливу причину?

— Так.

— Щось дуже особисте?

— Еге ж.

— Хай тобі пощастить!

— Дякую.

Вона допила вино, і я налив їй знову.