Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
— Ну як? Непогано як на таку стару царицю, га? Гарний бюст, тугий задок, кучеряве волоссячко на…
Та я вже заплющив очі. Вона засміялась. І, сміючись, зникла. Гайнула пляжем, пробігла з півмилі й повернулася, сполохавши тільки чайок.
Потім до мене долинув дух гарячої кави та свіжих трійок. Коли я приплентав до будинку, Констанс сиділа в кухні, і на ній, крім щойно накладеної косметики, нічого не було. Вона стрельнула на мене очима, мов фермерська дочка з якогось німого фільму, й подала мені грінки та джем, а тоді елегантно прикрила низ живота серветкою, щоб не бентежити мене. А я дивився на неї і їв. На соску її лівої груді була дрібка суничного джему. Я побачив це. Вона помітила, куди я дивлюся, й спитала:
— Зголодніли?
Я хапливо заходився намазувати маслом другу грінку.
— Ой горенько, йдіть уже телефонуйте в Мехіко.
Я зателефонував.
— Де ти? — запитав голос Пег за дві тисячі миль від мене.
— У телефонній будці у Венеції, тут іде дощ, — відповів я.
— Брешеш! — сказала Пег.
І мала рацію.
А потім усе нараз скінчилося.
Було вже дуже пізно чи було ще надто рано. Я почував солодке сп’яніння від життя — власне, тільки тому, що ця жінка присвятила мені свій час, кілька годин невимушеної гри, щирої нічної розмови, аж поки ген на сході, за туманами та мряками, наготувалося виринути з-за обрію сонце.
Я поглянув на берег, на прибій. На піску не видно було ні тіл потопельників, ні живих людей, знайомих чи незнайомих. Іти не хотілось, але мене чекала цілоденна робота, треба було писати свої оповідання, бодай на три кроки випереджаючи смерть. День без писання, казав я — і то так часто, що мої друзі при цих словах зітхали й заводили очі вгору, — день без писання подібний до маленької смерті. А я не збирався закидати сам себе за кладовищенський мур. Я мав намір боротися до кінця, озброєний своєю портативною машинкою фірми «Ремінгтон», яка, коли її добре націлити, стріляла незгірш за гвинтівку тієї ж фірми.
— Я одвезу вас додому, — сказала Констанс Реттіґан.
— Дякую, не треба. Мені тут берегом рукою подати. Ми з вами сусіди.
— Де ж пак, сусіди. Цей будинок, коли його поставили в двадцятому році, обійшовся в дві тисячі доларів, а тепер він коштує п’ять мільйонів. Скільки ви платите за помешкання? Тридцять доларів на місяць?
Я кивнув.
— Ну гаразд, сусіде. Шкварте пісочком. Прийдете ще колись опівночі?
— І не раз, — відповів я.
— І не раз, — вона взяла обидві мої руки у свої, тобто в руки шофера, служниці й королеви екрана. І, ніби прочитавши мої думки, засміялась. Ви вважаєте мене схибленою?
— Я хотів би, щоб усі люди в світі були такі, як ви.
Не відповідаючи на комплімент, вона перевела розмову на іншу тему.
— А Фанні? Вона житиме вічно?
На очі мені навернулися сльози, і я кивнув головою.
Констанс поцілувала мене в обидві щоки й підштовхнула.
— Катайте звідси.
Я зіскочив з вимощеної плиткою тераси на пісок, пробіг кроків зо два, а тоді обернувся й сказав:
— На все вам добре, царівно.
— До біса, — потішено відказала вона.
Я подався геть.
Того дня нічого особливого не сталось.
А от уночі…
Я прокинувся й поглянув на свій годинник з Міккі-Маусом, не розуміючи, що могло мене збудити, а тоді міцно заплющив очі, нашорошив вуха й прислухався.
Рушничні постріли. Бах, бабах! Тоді знову: бах, бабах! І знов: бабах! Десь із боку пляжу, від помосту.
Боже мій, подумав я, поміст уже майже спорожнів, і тир зачинено, то хто ж це може там серед ночі натискати на гачок і палити по мішенях?
Бах, бабах! — і різкий дзвінок поціленої мішені. Бах, бабах! Знов і знов. Дванадцять пострілів підряд, потім ще і ще по дванадцять, так наче хтось виклав на стойку три рушниці, потім шість, потім дев’ять і, відстрілявши з одної, кидався до іншої, захекано цілився і стріляв, стріляв, стріляв.
Божевілля.
Не інакше. Хоч би хто там був на оповитому туманом помості, хапаючи рушницю за рушницею і стріляючи у Фатум.
Невже то сама Енні Оуклі, хазяйка тиру?
Бах! Ось тобі, сучий сину. Бах! Ось тобі, зрадливий коханцю. Бах! Ось тобі, клятий бахуре. Бабах!
Постріл за пострілом. Вони лунали далеко, одначе вітер їх доносив.
Так багато куль, подумав я, але жодна не бере оте щось.
Стрілянина тривала хвилин двадцять.
А коли все затихло, я вже не міг заснути.
Із тридцятьма шістьма дірками у грудях я навпомацки дістався до машинки і, заплющивши очі, відтворив у темряві всі ті постріли.
— Офіцер Поп?