Трилогія смерті

— Коли тобі шістдесят, — іронічно засміялася Констанс Реттіґан, — то таке триває цілими роками. Я боюся спускатися сходами, бо один мій знайомий упав і зламав собі в’язи. Боюсь їсти: двоє вдавилися їжею. Плавати в морі? Троє знайомих потонули. Літати літаком? Шестеро розбилися в авіакатастрофах. В автомобільних — двадцять. Спати? Де в біса. Десятеро померли вві сні, тільки й сказали: «Що за чорт?» — і пустилися духу. Випивати? Чотирнадцятеро знайомих померли від цирозу печінки. А ви кажете — некрологи. У вас це тільки початок. Ось я маю тут телефонну книжечку, погляньте, — вона схопила зі столика біля дверей невеличкий чорний записник і кинула мені. — Книга мертвих.

— Що?

Я погортав сторінки, побачив імена. Проти половини з них на кожній сторінці стояли маленькі хрестики.

— Цій особистій телефонній книжці — тридцять п’ять років. Половини записаних у ній людей давно немає, а мені все бракує духу викреслити чи видерти ці записи. То була б наче остаточна смерть. От і виходить, що я така сама кваша, як і ви, синку.

І вона забрала в мене свою «книгу мертвих».

У розчинені двері тераси війнуло холодним вітром, і я почув, як зашурхотів на березі пісок, так наче невидиме величезне чудисько ступило на нього своїм пазуристим лапищем.

— Не я нагнав страху на Фанні, — мовив я зрештою. — Я ж не тифозна воша й не розношу зарази. Якщо вона сьогодні десь і з’явиться, хай навіть тут, то сама собою. У мене вже багато днів усі нутрощі перевертаються. Люди вмирають або тікають геть, але тут немає ніякого зв’язку, і я нічого не можу довести. Коли таке трапляється, я незмінно опиняюся десь поблизу й почуваю себе винним, що не зміг добачити, дізнатися, повідомити, відвернути. Я живу з цим страшним відчуттям уже стільки днів, що несила терпіти. Досить мені тепер на когось подивитись, як я починаю думати, чи не він або вона на черзі, і знаю: якщо я й далі вичікуватиму, всі ті люди рано чи пізно загинуть. От тільки цього тижня це начебто трапляється частіше. Ось і все, що я можу сказати. І годі про це.

Вона підійшла, поцілувала пучки своїх пальців і приклала їх мені до вуст.

— Я вас більше не дражнитиму. Надто сердито ви огризаєтесь, як на квашу. Ну, а що тепер? Хочете ще келих вина? Чи подивитися фільми? Поплавати потемки у басейні? Віддатися жалісливим любовним утіхам зі своєю кіноматір’ю? Нічого з вищезгаданого?

Я похилив голову, щоб уникнути її глузливого й палючого погляду.

— Фільми. Я хотів би побачити Констанс Реттіґан у «Прозорих завісах». Востаннє я дивився цю картину в п’ять років.

— Ви таки мастак підносити дух старих людей. «Прозорі завіси»… Заждіть, поки я заправлю проектор. Коли я була малим дівчам, мій тато працював в одному кінотеатрі у Канзас-Сіті, ото він і навчив мене всієї цієї механіки. І я досі не забула. Тож ніхто мені тут не потрібен.

— Ні, потрібен. Я. Дивитися фільм.

— Ет чорт… — вона перескочила через подушки й заходилася коло проектора в кутку кімнати. Схопила з ближчої полиці коробку з фільмом і почала спритно заправляти плівку в апарат. — Ваша правда. А я дивитимусь, як ви дивитесь на мене.