Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
Вона повела рукою в бік кухні, де за вікном ухали й стогнали машини принаймні над чотирма нафтовими свердловинами — чудові хатні тварини для затишного життя.
— Ну, а Фанні… У неї був невдалий роман, що день у день краяв їй серце і зрештою зробив її такою, яка вона тепер. Ні один чоловік, ні я, ні час не могли її розрадити, повернути їй втрачену красу. І зрештою ми махнули на все те рукою і залишились подругами.
— Із того, як ви про це говорите, я бачу, що ви їй вірна подруга.
— Я їй, вона мені. Вона талановита, мила, химерна й нещасна жінка. Я біля неї наче дресирована шавка, що танцює її слонячий гавот. Як щиро ми сміємося десь над ранок, годині о четвертій! Ні вона, ні я не тішимо одна одної облудними надіями. Ми добре знаємо, що ніколи не повернемось до звичайного життя — вона має на те свої причини, я свої. Вона знала одного чоловіка надто близько, я — надто багатьох мимохідь. Самітництво набирає різних форм, як ви можете бачити з моїх перевтілень і з неосяжних тілес Фанні.
— Ви так гудите чоловіків, а перед вами ж оце один із них, — озвавсь я.
— Ви не такий, як вони, я певна. Ви б не намагалися покласти під себе всіх підряд хористок і не обертали б на ліжко свого письмового столу в акторському агентстві. Ви б не спустили зі сходів своєї бабусі, щоб одержати за неї страховку. Може, ви тюхтій чи дурень, не знаю, але мені тепер більше до душі тюхтії і дурні, такі, що не стануть розводити тарантулів чи відривати крильця колібрі. Наївні письменники, які мріють полетіти на Марс і ніколи не повертатися в наш безглуздий білий світ, — вона замовкла, ніби прислухаючись до себе. — О Боже, я надто розбазікалась. Повернімося до Фанні. Вона не з полохливих, ось уже двадцять років живе у тій старій руїні, двері завжди навстіж, заходь хто хоче, а в руках — банка з майонезом. Але тепер з нею наче щось зробилося. Аж підскакує від найменшого шереху. Що воно таке?
— Учора ввечері ми тільки слухали музику й сміялися. Вона нічого не казала.
— Може, просто не хотіла турбувати Марсіянина, як вона вас часом називає, га? А я знаю напевне, бачила, як вона труситься. Ви коли-небудь мали справу з кіньми? Помічали, як у них шкурою перебігає дрож, коли на неї сідає муха? То от, на Фанні тепер весь час сідають невидимі мухи, а вона тільки міцно стуляє вуста, й по шкірі в неї перебігає отой дрож. Здається, в її спіритичній таблиці геть усе переплуталось. А пісковий годинник показує не той час, бо хтось насипав у нього замість піску прах із погребної урни. У дверцятах її холодильника чути якийсь шепіт. Опівночі в ньому падає лід, і той звук озивається лиховісним сміхом. У туалеті цілу ніч щось булькоче й гарчить. Терміти ось-ось проточать підлогу під її кріслом, і вона бухне просто в пекло. Павуки на стіні тчуть їй поховальний саван. Ну, як вам такий перелік? І все — тільки передчуття. Жодного факту. Так не довго й із глузду зсунутись. Ви розумієте?
З нічого весь тремтиш.
Я так подумав, але не сказав цього. А натомість запитав:
— Ви говорили про це з Генрі?
— Генрі має себе за найвидатнішого сліпого у світі. З такого млива не буде пива. У нього самі натяки. Щось, мовляв, сталося, але він, бачте, не хоче сказати. Може, ви мені поясните? Тоді б я написала Фанні листа, чи зателефонувала б через оту Гутіерес, чи поїхала б увечері сама й сказала їй, що все те бредня собача. То як?
— Можна мені ще трохи вина?
Вона наповнила мій келих, не відводячи від мене очей.
— Гаразд, — мовила опісля, — починайте словоблудити.
— Щось і справді діється, але про це ще рано говорити.
— Коли ви заговорите, може бути вже пізно! — Констанс Реттіґан підхопилася й заходила кімнатою, потім обернулась і пронизала мене лютим поглядом. — Кажу ж вам, Фанні себе не тямить зі страху, то чому ж ви мовчите?
— Тому, що мені самому вже несила жахатися кожної тіні. Тому, що я все своє життя був боягузом і гидкий сам собі. Коли дізнаюся про щось іще, я вам зателефоную!
— Ого! — Констанс Реттіґан хрипко засміялась. — Голос у вас дай боже! Гаразд, я відступаюсь, робіть, як вважаєте за потрібне. Я знаю, ви любите Фанні. А як по-вашому, чи не безпечніше їй буде кілька днів, десь із тиждень, пожити тут зі мною?
Я обвів поглядом купи подушок, це барвисте стадо атласових слонів, набитих пір’ям, так схожих обрисами й розміром на Фанні Флоріанну.
Тоді похитав головою.
— Там її кубельце. Я не раз марно намагався витягти її у кіно, у театр, навіть в оперу. Забудьте про це. Вона десять років не виходила на вулицю. Забрати її з того старого будинку, з її великого слонового гробовища, це…