Трилогія смерті

Джон Вілкес Гопвуд споглядав усе те видовище так, наче мене там і не було. Він змушував мене чекати, спливати потом і відчувати бажання дати драла. Адже півгодини тому я мав нахабство переступити невидиму межу й устромити носа в його життя. Тож тепер мав заплатити за це.

— Ви мене переслідуєте? — нарешті не витримав я і враз відчув себе дурнем.

Гопвуд засміявся отим своїм мефістофельським сміхом з останньої дії.

— Любий юначе, ви надто дрібна рибинка. Таку я викидаю назад у море.

О Боже, подумав я, що ж казати тепер?

А Гопвуд повільно відхилив голову на негнучких в’язах і показав своїм орлиним профілем у напрямі прибережного помосту в Сан-та-Моніці, за милю на північ від нас.

— Але якщо ви колись надумаєте переслідувати мене, — всміхнувся він, — то я мешкаю отам. Над каруселлю, над баскими кониками.

Я подивився туди. Там удалині, на тому ще живому помості, була карусель, що від часів мого дитинства весело крутилася під рипучу музику механічного органа. А нагорі, над тими великими кінними перегонами, тулилися мебльовані кімнати, такі собі орлині гнізда для відставних німецьких генералів, невдатних акторів і романтичних вигнанців. Як я чув, мешкали там і поети, що їх майже не друкували. І вельмитямущі прозаїки, яких не помічала преса. І талановиті художники, чиїх картин ніде не виставляли. І колишні коханки кінозірок, що тепер продавали себе дрібним торговцям. І старі англійські матрони, що колись сяяли у Брайтоні,[29] але не збили статків і тепер доживали віку серед вишиваних серветочок та опудал китайських мопсів.

А тепер мені здавалося, що там мешкали також Бісмарк, Томас Манн, Конрад Фейдт, адмірал Деніц, Ервін Роммель і божевільний король Баварії Отто Перший.

Я поглянув на величний орлиний профіль Гопвуда. Помітивши мій погляд, він гордовито застиг. Тоді похмуро втупив очі в золотистий пісок і тихо промовив:

— Ви вважаєте мене за ненормального, бо я вдаюся до милосердних послуг отакого собі А. Л. Шренка?

— Та я…

— Він чоловік незвичайний, дуже проникливий, великий поборник філософії цілісності. А ми, актори, як ви, напевно, знаєте, найбільш неврівноважені люди у світі. Ніколи не маємо певності у своєму завтрашньому дні: телефон мав би дзвонити, але все не дзвонить. Отож і шукаєш розради в нумерології, чи в картах таро, чи у східному самоспогляданні під великим деревом в Оджеї разом із Крішною Мерті. Бували там коли-небудь? Розкіш! А в превелебної Вайолет Ґрінер у Креншоу? У футуролога Норвелла? А в Еймі Семпл Макферсон шукали спасіння? Я шукав. Спершу вона поклала руки мені на чоло, потім я поклав її. А святі трясуни! О, який захват! Або недільні виступи хору Голла Джонсона у першій баптистській церкві. Чорні ангели. Неземна насолода. А ні — то бридж із вечора до ранку чи бінґо від полудня до смерку з усякими там жіночками, що пахтять геліотропом. Актори — то такі люди, що чортові на роги полізуть. Якби ми дізналися, що десь об’явився кваліфікований вівісектор, ми б і до нього в науку подалися. Корпорація «Ворожіння на тельбухах». Коли твоє майбутнє аж засмерділося, наче труп під полудневим сонцем, не погребуєш і патранням голубів. Я й на це ладен, аби тільки вбити час. Отакі всі актори, марнотратники часу. Дев’ять десятих нашого життя минає у чеканні ролей. Отож і лягаємо на канапу А. Л. Шренка, щоб потім стовбичити на пляжі культуристів.