Моя неймовірна подруга
- Автор: Ferrante Elena
- Серия: Неаполитанский квартет #1
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-5416-9
- Переводчик: Любовь Котляр
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Моя неймовірна подруга». Краткое содержание книги:
Щодня в мені наростав страх, що я не встигну. Дорогою додому я щоразу боялася, що побачу її і вона своїм звичним єхидним голосом повідомить, що вони вже зустрічаються з Пелузо. А якщо не з ним, то з Енцо. А якщо не з Енцо, то з Антоніо. Чи, не знаю, зі Стефано Карраччі чи навіть Марчелло Соларою. Ліла була непередбачувана. Хлопці, що крутилися навколо неї, були вже дорослими парубками, з певними вимогами. За тим планом з черевиками, читанням книжок про страшний світ, в якому нам довелося народитися, та женихами у неї не залишалось часу на мене. Інколи, повертаючись зі школи додому, я йшла довгою дорогою, щоб не проходити повз чоботарську лавку. А якщо здалеку помічала її, то через той свій страх повертала назад і йшла іншою дорогою. Але врешті не втримувалася і йшла їй назустріч, як до чогось неминучого.
Заходячи та виходячи зі школи, — величезної, сірої та похмурої будівлі в жалюгідному стані — я роздивлялася учнів. Дивилася на них невідривно, тому що мені хотілося, щоб вони відчули мій погляд на собі і теж глянули на мене. Роздивлялася своїх однолітків з гімназії: хтось ще в коротких шортах, хтось — у штанцях по коліна, інші — у довгих. Роздивлялася старших хлопців, студентів з ліцею, що здебільшого носили піджак з краваткою і в жодному разі не пальто, бо хотіли довести насамперед самим собі, що не відчувають холоду: коротко стрижене волосся йоржиком, білі потилиці. Ті мені подобалися більше, але я б задовольнилася навіть п’ятикурсником з гімназії, головне, щоб він носив довгі штани.
Якось мою увагу привернув один студент із розгвинченою ходою, худорлявою фігурою, кучерявим темним волоссям, обличчям, яке здалося мені дуже вродливим та дещо знайомим. Скільки йому було років: шістнадцять, сімнадцять? Я пильно придивлялася до нього, розглядала знову і знову, і моє серце тьохнуло від радості: то був Ніно Сарраторе, син Донато Сарраторе, поета-залізничника. Він байдуже зустрівся зі мною поглядом і відвернувся, не впізнавши. Його піджак був витертий на ліктях та вузькуватий у плечах, штани поношені, черевики втратили форму. У його вигляді не було ніяких ознак достатку, як у Стефано, а особливо — Солар. Його батько, хоч і написав збірку віршів, поки що не розбагатів.
Мене дуже розхвилювала та неочікувана зустріч. Після занять я хотіла було відразу бігти до Ліли, щоб розповісти, те бажання було дуже сильним, але потім передумала. Якби я їй розповіла, вона, напевне, напросилася б провести мене до гімназії, щоб побачити його. І зрозуміло, що сталося б потім. Якщо мене Ніно не помітив, не впізнав худеньку біляву дівчинку з початкової школи у розтовстілій та прищавій чотирнадцятирічній дівці, на яку я перетворилася, то Лілу він упізнав би відразу і втратив би через неї голову. Я вирішила приховати образ Ніно Сарраторе для себе, спостерігаючи за ним, коли він виходив зі школи своєю розхристаною ходою з похиленою головою і прямував вздовж проспекту Ґарібальді. З того дня я ходила до школи, ніби основною причиною було побачити його, хоча б здалеку.
Так пролетіла осінь. Якось мені довелося відповідати на питання щодо «Енеїди» — вперше мене викликали до дошки. Викладач на прізвище Ґераче, чоловік віком за шістдесят, якому було ліньки вести урок, і він увесь час голосно позіхав, розсміявся, коли я промовила «оракýл» замість «орáкул». Йому навіть на думку не спало, що хоча я і знала значення цього слова, але жила у світі, де нікому не доводилося його вживати. З мене сміялися всі, особливо Джино й Альфонсо за першою партою. Я почувалася приниженою. Минуло кілька днів, у нас пройшла перша контрольна з латині. Коли Ґераче приніс до класу перевірені роботи, запитав:
— Хто з вас Ґреко?
Я підняла руку.
— Ходи сюди.
Він почав опитувати мене щодо груп іменників, відмінювання дієслів, синтаксису. Я перелякано відповідала, особливо тому, що він дивився на мене з такою увагою, якої до цього не виказав ні до кого з нас. Врешті повернув мені мою роботу без будь-яких коментарів. Він поставив мені «дев’ять».
Відтоді мої справи пішли вгору. За контрольну з італійської мови він поставив мені «вісім», з історії я не помилилися на датах ні разу, з географії без запинки відповіла на всі питання щодо рельєфу, населення, природних ресурсів, сільського господарства. Та особливо на контрольній з грецької мови я залишила його з відкритим від здивування ротом. Дякуючи вивченому разом з Лілою, я чудово знала алфавіт, вільно читала, без труднощів виконала завдання з фонетики, чим врешті заслужила у викладача похвалу перед усім класом. Мої здібності та старання, мов догма, дійшли до відома інших вчителів. Навіть викладач релігії одного дня відвів мене у бік і запитав, чи не хотіла б я записатися на безкоштовні заочні курси з теології. Я погодилася. Напередодні Різдва вже всі вчителі зверталися до мене на прізвище — Ґреко, а деякі навіть «Елена». Джино після занять почав затримуватися, щоб почекати на мене і разом повертатися до району. Одного дня він несподівано знову запропонував мені зустрічатися, і я — хоча він здавався мені ще зовсім малим — полегшено зітхнула (все ж краще, аніж нічого!) і погодилася.