Моя неймовірна подруга

Я поглянула на Стефано, на Енцо. У повітрі забриніла напруга. У той час, як моє серце калатало від страху, Пасквале, насуплений, підійшов до Кармели і коротко їй щось сказав. Кармела хотіла було тихо заперечити, але він, теж тихо, змусив її замовкнути. До них підійшов Антоніо, перемовився парою слів із Пасквале. Удвох вони роздратовано поглянули на Мікеле Солару, що знову базікав зі Стефано, на Марчелло, що танцював з Лілою, то підтягуючи її до себе, то піднімаючи в повітря, то змушуючи крутитися. Потім Антоніо пішов кликати з танцю Аду. Музика закінчилася, Ліла повернулася до мене. Я сказала їй:

— Тут щось відбувається, нам краще піти додому.

Вона розсміялася, вигукнула:

— Та хай хоч землетрус почнеться, а я ще один танець станцюю!

І глянула на Енцо, що стояв, прихилившись до стіни. Але в цю мить її знову запросив Марчелло, і вона дозволила йому вивести її до танцю.

До мене підійшов Пасквале і з похмурим виглядом заявив, що нам слід іти додому.

— Зачекаймо на Лілу, зараз дотанцює.

— Ні, негайно, — відповів він різко, таким тоном, що не передбачав якихось заперечень. Потім рушив прямо на Мікеле Солару і сильно штовхнув його плечем. Той засміявся, вилаявся брудною лайкою. Пасквале пройшов далі, до вхідних дверей, за ним — невдоволена Кармела, а слідом — Антоніо, що тягнув за собою Аду.

Я повернулася, щоб подивитися, що робив Енцо, але той так і стояв біля стіни, спостерігаючи за Лілою, що танцювала. Музика замовкла. Ліла хотіла було підійти до мене, але її зупинив Марчелло з очима, що блищали від щастя.

— Ходімо, нам треба йти, — я майже кричала від хвилювання.

Мабуть, в моєму голосі було стільки страху, що вона нарешті озирнулася навколо, немовби прокинулася.

— Добре, ходімо, — промовила збентежено.

Я рушила до виходу, не гаючи часу, музика знову заграла. Марчелло Солара вхопив Лілу за лікоть і промовив, чи то з насмішкою, чи то з благанням:

— Залишайся, я сам відведу тебе додому.

Ліла поглянула на нього, не вірячи своїм очам, наче тільки зараз його впізнала. Їй раптом здалося неймовірним те, що він може так впевнено до неї торкатися. Вона спробувала було звільнити руку, але Марчелло стиснув її ще міцніше і сказав:

— Останній танець.

Тут Енцо відступив від стіни і мовчки, без єдиного слова, вхопив Марчелло за зап’ястя. Ще й досі він стоїть у мене перед очима: спокійний, незворушний, хоча й менший за Марчелло і за віком, і за зростом, та здавалося, що він робив це без найменшого зусилля. Силу тієї хватки можна було зрозуміти тільки по обличчю Марчелло Солари, який від­разу відпустив Лілу і скривився від болю, ухопившись за зап’ястя іншою рукою. Ми пішли, я чула, як Ліла роздратовано промовляла Енцо на діалекті: