Моя неймовірна подруга
- Автор: Ferrante Elena
- Серия: Неаполитанский квартет #1
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-5416-9
- Переводчик: Любовь Котляр
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Моя неймовірна подруга». Краткое содержание книги:
— Він до мене доторкнувся, бачив? До мене, той урод! Добре, що Ріно тут не було. Якщо спробує ще хоч раз — уб’ю!
Невже вона справді не помітила, що двічі танцювала з Марчелло? Так, вона була такою.
На вулиці ми зустрілися з Пасквале, Антоніо, Кармелою та Адою. Пасквале був розлючений як сто чортів, раніше ми таким його ніколи не бачили. Кричав, лаявся з божевільно виряченими очима, і нам ніяк не вдавалося його вгамувати. Він злився на Мікеле, так, але ще більше — на Марчелло та Стефано. Казав, що в нас не вистачає клепки, щоб зрозуміти. Казав, що бар «Солара» завжди був і є під контролем каморристів,[8] лихварів, базою контрабандистів та місцем для збору виборчих голосів на користь Зірки й Корони, монархістів. Казав, що дон Акілле був шпигуном нацистів та фашистів, а ті гроші, за які Стефано тепер розширював свою ковбасну лавку, його батько заробив на чорному ринку, наживаючись на голоді бідняків у воєнні роки. Кричав: «Тато правильно вчинив, що вбив його!» Кричав: «А Солар — батька й синів — я сам придушу власними руками, а потім зітру з лиця землі ще й Стефано з усім його сімейством!» І врешті кричав, звертаючись до Ліли, ніби то було найважливіше: «А ти, ти ще з ним і танцювала, з отим покидьком!»
У ту мить, немовби злість Пасквале змусила його набрати повітря в груди, почав кричати й Антоніо, і здавалося, що сердився він на Пасквале, бо хотів позбавити його тієї радості: радості самому вбити Солар. Бо він сам мав це зробити за те, як вони вчинили з Адою. Від тих слів Ада відразу розплакалася, а Кармела також не була у змозі більше стримуватися і теж заплакала. Енцо все намагався переконати усіх розійтися. «Ходімо вже спати», — марно повторював він. Але Пасквале й Антоніо його не слухали і шукали сутички із Соларами. «Замовкни, — казали вони йому з удаваним спокоєм, — давай, іди вже собі, завтра побачимося». Тоді Енцо тихо промовив: «Якщо ви залишитеся, я теж залишуся». Тут розплакалася вже і я, а через мить — що мене вразило найбільше — заплакала Ліла, яку я ніколи не бачила у сльозах, ніколи.
Нас було вже четверо — дівчат, що плакали, плакали невтішними сльозами. Але Пасквале втихомирився лише тоді, коли побачив, що заплакала вона. Він приречено промовив: «Ну, добре, сьогодні ні, із Соларами я поквитаюся іншим разом. Ходімо!» Схлипуючи, ми з Лілою удвох взяли його попід руки і повели геть. Якийсь час нам вдавалося заспокоювати його тим, що ми лаяли Солар, а також переконували його, що краще за все вдавати, ніби вони взагалі не існують. Потім Ліла запитала, втираючи сльози зворотнім боком долоні:
— А хто такі нацисти та фашисти? Хто такі монархісти? І що таке чорний ринок?
Важко сказати, як вплинули на Лілу відповіді Пасквале, я можу й помилитися у висновках, тому що на мене в той час вони не справили особливого враження. А от вона, як завжди, їх пропустила через себе і від цього геть змінилася настільки, що до кінця літа не давала мені спокою з єдиною невідступною думкою, що для мене була неприйнятною. Я спробую передати її сьогоднішніми словами в стислому вигляді так: не існує вчинків, слів, натяків, які б не містили сукупності всіх тих злочинів, які здійснили та здійснюють людські істоти.
Звичайно, вона це висловлювала інакше. Але важливим було те, що її охопила манія абсолютного викриття та звинувачування. Вона вказувала мені на вулиці на людей, на будівлі, провулки і казала:
— Той був на війні і вбивав, той — як усі фашисти — гамселив опонентів дубинкою та змушував їх пити рицинову олію, а он той писав доноси на безліч осіб; он той морив голодом власну матір. Он у тому домі завдавали тортур та вбивали; по цій бруківці ішли маршем та викидали вперед руку у фашистському салюті; у цьому кутку забили до смерті палками; ці заробили собі грошей на голоді отих. Цю автівку купили, бо продавали хліб вперемішку з мармуровим пилом та тухле м’ясо на чорному ринку; ту м’ясну лавку відкрили завдяки крадіжкам міді та розкраданню товарних вагонів; за тим баром стоїть каморра, контрабанда, лихварство.
Скоро її вже не задовольняли одні лише навчення Пасквале. Здавалося, що він заклав їй у голову велику купу безсистемних знань, а її завдання тепер полягало в тому, щоб дати лад тому хаосу. Усе роздратованіша, все більше охоплена цими думками, можливо, тому що сама відчувала необхідність у якомога швидшому досягненні чіткого бачення, Ліла ускладнила собі завдання, прочитавши кілька відповідних книжок, які нарила у бібліотеці. Таким чином змогла отримати для себе конкретні пояснення, надати імена людей тій атмосфері абстрактного напруження нашого району, у якій нам довелося жити в дитинстві. Фашизм, нацизм, війна, союзники, монархія, республіка — для неї ці слова втілювалися у вулиці, будинки, обличчя, дона Акілле та чорний ринок. Комуніст Пелузо, каморрист — дід братів Солар, їхній батько Сільвіо — фашист, ще гірший, аніж Марчелло з Мікеле, її батько Фернандо, мій батько — всі, всі до єдиного у її очах по вуха зав’язли у темних справах минулого, всі закоренілі злочинці або мовчазні співучасники, всіх купили за крихти. Вона разом з Пасквале зачинила мене у цьому страшному світі, з якого не було виходу.
8
Каморра (італ. Camorra) — організована злочинність у регіоні Кампанья, адміністративним центром якої є Неаполь, на кшталт мафії в Сицилії чи ‘ндранґета у Калабрії.