Моя неймовірна подруга

— Ну, що?

Ліла витягла руку з черевика, потерла пальцями, протяглу йому руку.

— Доторкнися.

Ріно торкнувся рукою до її руки, промовив:

— Суха.

— Мокра.

— Це лише ти відчуваєш, що мокра. Доторкнися ти, Ленý!

Я доторкнулася.

— Трішки волога, — сказала я.

Ліла невдоволено перекривилася.

— Бачиш, лише хвилину у воді — і вже мокра. Так не піде. Доведеться знову розклеювати і прошивати по новій.

— Та йди ти під три чорти! Подумаєш, трохи волога!

Ріно розлютився не на жарт. Просто на моїх очах відбувалася якась дивна трансформація. Обличчя в нього почервоніло, очі вирячилися, щоки роздулися — він вже не міг стриматися і вибухнув довгою серією прокльонів та лайки на адресу сестри. Кричав, що так вони ніколи не закінчать. Докоряв Лілі, що спершу вона його заохочувала, а потім критикувала. Верещав, що він не збирається все життя горбитися у тому бридкому місті, бути на побігеньках у батька та спостерігати, як багатіють інші. Ухопив залізну чоботарську лапку, хотів було запустити нею в Лілу; якби він справді це зробив, то точно б її убив.

Я пішла звідти, з одного боку збентежена тією люттю завжди привітного хлопця, а з іншого — горда тим, якою вагомою і вирішальною виявилася моя думка.

Протягом наступних днів я помітила, що мої прищі присохли.

— У тебе чудовий вигляд, то результат задоволення, яке ти отримуєш від навчання та від кохання, — сказала мені Ліла, і в її голосі чувся сум.