Моя неймовірна подруга
- Автор: Ferrante Elena
- Серия: Неаполитанский квартет #1
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-5416-9
- Переводчик: Любовь Котляр
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Моя неймовірна подруга». Краткое содержание книги:
— Може, він ревнує мене до Марчелло, — сказала вона мені якось.
— Як це?
Вона захихотіла, вдаючи з себе дурненьку, але я знала, про що йдеться, вона сама мені казала. Марчелло Солара якщо не щодня, так через день знаходив привід з’явитися біля чоботарської майстерні, чи пішки, чи на «міллеченто». Ріно, напевне, звернув на це увагу і не раз повторював сестрі: «Навіть не думай зв’язатися з тим лайном!» Хтозна, може, тому що Ріно не міг відлупцювати братів Солар, які вподобали його сестру, він вирішив продемонструвати їм свою силу за допомогою феєрверку.
— От побачиш: я маю рацію.
— У чому?
— У тому, що Ріно став хвальком. Де він візьме гроші для феєрверку?
То була правда. Новорічна ніч у нашому районі, та й в усьому Неаполі, нагадувала нічну битву. Сліпуче світло, вибухи. Густий дим від вибухів вкривав усе довкола туманом, проникав у будинки, пік очі, викликав кашель. Але тріскотіння і свист ракет, вибухи петард коштували грошей — більше феєрверків запускав той, хто був багатшим. У нас, Ґреко, грошей не було, а тому наш внесок до новорічних феєрверків був мізерним. Батько купував один коробок бенгальських вогнів, один із серпантином і ще один — з хлопавками. У північ давав мені у руку — бо я була найстаршою — металеву паличку бенгальського вогню або вертушки, запалював і я стояла нерухомо, схвильована і злякана, дивлячись на швидкі іскри світла, короткі завитки вогню зовсім близько від моїх пальців. А він тим часом біг закладати шашку салюту у скляну пляшку на мармуровому підвіконні, підпалював гніт від цигарки, і захоплено запускав у небо яскраву ракету. Наприкінці викидав на вулицю і пляшку теж.
У Лілиній родині також великого салюту не робили, хоча Ріно протестував вже давно. Ще з дванадцяти років у нього з’явилася звичка брати участь у феєрверках, що влаштовувалися кимось заможнішим за його батька. Усім була добре відома його звичка збирати шашки, що не вибухнули, на пошук яких він вирушав відразу після закінчення загального феєрверку. Він складав їх усі разом біля ставків, запалював і із захватом спостерігав за високим вогнем, тріском, завершальним вибухом. У нього ще й досі на руці був помітний темний шрам — велика пляма: то він якось надто пізно відійшов від вогню.
Серед низки очевидних та прихованих причин того змагання наприкінці 1958 року слід назвати також бажання Ріно відігратися за своє бідне дитинство. Отже, він взявся збирати гроші звідусюди, щоб накупити всього для феєрверку. Та всім було ясно, навіть йому самому, незважаючи на манію величі, що його охопила: із Соларами годі було змагатися. Як і щороку, двоє братів вже багато днів каталися на своїй «міллеченто» туди-сюди з багажником, наповненим піротехнікою, яка у новорічну ніч перебила б немало птахів, розлякала б собак, котів, пацюків, змусила б дрижати будинки від підвалу й до даху. Ріно заздрісно спостерігав за ними зі своєї майстерні і тим часом товкся з Пасквале, з Антоніо і особливо з Енцо, у якого водилося трохи більше грошей, щоб зібрати докупи власний арсенал, за який би не було соромно.
Справа прийняла дещо інший, несподіваний поворот, коли нас з Лілою матері послали до ковбасної лавки Стефано Карраччі за покупками до новорічного столу. У крамниці було повно народу. За прилавком, окрім Стефано та Пінуччі, покупців обслуговував ще й Альфонсо, який, побачивши нас, сором’язливо усміхнувся. Ми приготувалися до тривалого очікування у черзі. Але Стефано привітався зі мною — без сумніву, саме зі мною — кивком і щось шепнув на вухо братові. Мій однокласник вийшов із-за прилавку і запитав у мене, чи у нас є список необхідних покупок. Ми вручили йому список, і він повернувся на своє місце. Через п’ять хвилин ми отримали всі продукти.
Ми склали пакунки до сумок, заплатили синьйорі Марії і пішли. Та не встигли ми відійти і на десяток кроків від крамниці, як Стефано, а не Альфонсо, покликав мене своїм приємним, вже чоловічим баритоном:
— Ленý!
Він наздогнав нас. Його обличчя було спокійним, осяяним привітною усмішкою. Єдиним, що псувало його вигляд, був білий халат м’ясника з жирними плямами. Він звертався до нас обох, на діалекті, але дивився тільки на мене:
— Не хочете прийти на святкування Нового року до мене додому? Альфонсо був би дуже радий.
Дружина та діти дона Акілле навіть після вбивства батька жили дуже замкнено: церква, ковбасна крамниця, дім. Іноді вони приходили на загальні святкування, але лише у тому випадку, коли неможливо було відмовитися. Те запрошення стало незвичайною новиною. Я відповіла, кивнувши на Лілу: