Моя неймовірна подруга

Згодом до неї підійшов Енцо. Той самий Енцо, що колись хлопчиком кидав у неї каменюки, що несподівано для всіх змагався з нею в арифметиці, що якось подарував їй вінок з горобини. Він з роками перетворився на невисокого, кремезного парубка, звиклого до важкої фізичної праці. Зовні він видавався старшим за Ріно, який серед нас усіх був найстаршим. Кожна риса його обличчя свідчила про те, що йому доводилося щодня вставати на зорі, давати відсіч каморристам[7] на ринку овочів та фруктів, що будь-якої пори року, в холод, у дощ, він незмінно кружляв своїм візком, наповненим овочів та фруктів, вулицями нашого району. Проте у тому обличчі, обрамленому білявим волоссям, з білими бровами та віями, блакитними очима, ще вгадувалося щось від непокірного бешкетника, з яким нам прийшлося стикатися в дитинстві. Загалом Енцо був неговірким, розмовляв стримано, на діалекті, і жодній з нас не спало б на думку з ним пожартувати, підтримати розмову. Отож він вирішив виявити ініціативу. Він запитав у Ліли, чому вона не танцювала. Вона відповіла: «Тому що ще не вивчила до ладу цей танець». Він трохи помовчав, а потім сказав: «Я теж». Але коли заграв новий рок-н-рол, невимушено взяв її під руку і вивів на середину зали. Ліла, що зазвичай відскакувала щоразу, якщо хтось торкався її без дозволу, наче її оса вжалила, цього разу ніяк не відреагувала: очевидно, їй справді дуже кортіло потанцювати. Більше того, вона вдячливо поглянула на нього і віддалася музиці.

Зразу стало зрозуміло, що Енцо не дуже вмів танцювати. Рухався мало, із серйозним та стриманим видом, цілком зосередившись на Лілі, без сумніву, щоб їй було приємно, щоб вона могла виступити. І вона, хоча і не була така вміла, як Кармен, але, як завжди, умудрилася привернути до себе увагу всіх присутніх. «Ось тепер вона ще й Енцо подобається», — подумала я про себе зажурено. І навіть Стефано, ковбасник, — це я теж відразу помітила, — не зводив з неї очей, немов то була якась кінозірка.