Моя неймовірна подруга

У той період я вірила в себе. У школі справи йшли бездоганно, я розповіла вчительці Олів’єро про мої успіхи, і вона мене похвалила. Ми щодня зустрічалися з Джино, щоб пройтися до бару «Солара». Там він купував мені тістечко, ми удвох його з’їдали і поверталися назад. Інколи у мене навіть складалося враження, що це Ліла залежить від мене, а не я від неї. Я вийшла за межі району, навчалася в гімназії, спілкувалася з хлопцями, що вивчали латинь та грецьку, а не з мулярами, механіками, чоботарями, зеленярами, ковбасниками, як вона. Коли вона говорила зі мною про Дідону, чи про свій метод вчити англійські слова, чи про третю відміну іменників, або про свої здогадки, які винесла з розмов з Пасквале, я все ясніше усвідомлювала, що вона це робила навмисне, немов відчувала потребу постійно доводити мені, що могла розміркувати на різні теми на одному рівні зі мною. Навіть тоді, коли одного разу після полудня Ліла дещо невпевнено вирішила показати мені, на якій стадії була робота над секретними черевиками, які вони виготовляли разом з Ріно, вона вже не здавалася мені далекою жителькою чудового загадкового краю, в якому не було місця для мене. У мене навіть виникло враження, що і вона, і її брат дещо соромилися розмовляти про таку не гідну моєї уваги справу.

Чи то, може, я сама почала відчувати власну зверхність? Коли вони, понишпоривши у комірці, винесли з неї якийсь коробок, я змусила себе вдати зацікавленість. Але та пара чоловічих черевиків, яку вони мені показали, здалася мені справді незвичайною: сорок третього розміру, як у Ріно та Фернандо, коричневого кольору — точно, як на одному з малюнків Ліли. Ті черевики дивним чином поєднували в собі легкість та міцність. Я ніколи ні в кого не бачила такого взуття. Вони пропонували мені торкнутися до тих черевиків, демонструючи їхню якість, а я розсипалася в захоплених вихваляннях. «Доторкнися ось тут, — казав мені Ріно, задоволений моєю похвалою, — і скажи, чи відчувається шов». «Ні, — відповідала я, — зовсім не відчувається». Потім він забрав у мене черевики і почав їх згинати і розтягувати, показуючи, які вони міцні. Я задоволено кивала, примовляла «які молодці!», як то робила вчителька Олів’єро у класі, коли хотіла когось заохотити. Але Ліла здавалася не дуже задоволеною результатом. Що більше її брат намагався продемонструвати переваги, то більше вона вказувала на хиби і казала Ріно: «Як думаєш, за скільки часу татко помітить ці вади?» Згодом серйозно заявила: «Випробуймо знову водою!» Брат не погоджувався. Та вона все одно наповнила миску водою, одягла на руку черевик, як на ногу, і потупцяла нею по воді. «Побавитися захотілося», — пробурчав Ріно тоном старшого брата, втомленого забавками молодшої сестри. Але щойно Ліла витягла черевика з миски, стурбовано запитав: