Моя неймовірна подруга

Два роки навчання у гімназії видалися набагато важчими, ніж у середній школі. Я потрапила до класу, в якому було сорок два учні, — один з дуже небагатьох змішаних класів у всьому закладі. Дівчат було геть мало, я не знала жодної. Джильйола після купи вихвалянь («Так, звичайно, я теж буду вчитися у гімназії, це точно, сидітимемо за однією партою!») залишилася у кондитерській «Солара» допомагати батькові. Із хлопців я знала Альфонсо та Джино, але вони сиділи удвох за однією з перших парт, лікоть до ліктя, з переляканим виглядом, і вдавали, що не знайомі зі мною. У класі смерділо: стояв неприємний запах поту, брудних ніг і страху.

Перші місяці у новій школі я пережила у мовчанні, постійно розтираючи рукою лоба або вкрите прищами підборіддя. З мого місця за однією з останніх парт у класі я ледве бачила вчителів і те, що писали на дошці. Не знала, як звати мою сусідку за партою, а вона не знала, як звуть мене. Дякуючи вчительці Олів’єро, зовсім скоро я вже мала необхідні для навчання підручники: брудні, дуже потріпані. Я вдалася до власного режиму навчання, який розробила для себе ще в середній школі: вчилася після обіду до одинадцятої вечора, а потім з п’ятої ранку і до семи, коли треба було йти до гім­назії. Вийшовши з дому, я часто зустрічала Лілу, яка бігла до чоботарської лавки, щоб відчинити крамницю, підмести, помити, прибрати до того, як прийдуть батько з братом. Вона розпитувала в мене про предмети, які були в мене того дня, що саме я вчила, і вимагала детальних відповідей. Якщо не отримувала задовільної відповіді, накидалася на мене із запитаннями, від чого в мене починалася паніка, що я недостатньо вчила і тепер не зможу відповісти вчителям, як не могла відповісти їй. Інколи, у холодні ранки, коли я прокидалася на зорі і повторювала уроки в кухні, у мене виникало враження, що я, як завжди, жертвую солодким вранішнім сном у теплому ліжку не стільки для того, щоб справити гарне враження на вчителів престижної школи для багатіїв, скільки для того, щоб отримати схвалення від дочки чоботаря. І снідала я абияк, бігом, через неї. Ковтала на ходу каву з молоком і вибігала з дому, щоб не пропустити навіть одного метра того шляху, що ми проходили разом.