Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом

Однак перш ніж це сталося, Гоголь опублікував чимало історичних статей та повістей у Журнале Уварова, а згодом в «Арабесках», а також написав багато нотаток та незавершених фрагментів на історичні теми. Ці матеріали свідчать про вірність Гоголя історичній тематиці та широту його досліджень. Його неопубліковані матеріали — такі, як лекції та нотатки, проливають світло на опубліковані тексти, показуючи ідеологічні трансформації, що відбулися з необробленими матеріалами та приватним досвідом, коли вони набували опублікованої, офіційної форми. Зіставлення неопублікованих і опублікованих матеріалів показує, що, незважаючи на публічне прийняття офіційно освячених точок зору, Гоголь також досліджував історію в дусі, який офіційна історіографія могла розцінити як підривний. Ідеї, що містяться в неопублікованих фрагментах Гоголя, заохочують до сміливішого прочитання певних думок, які Гоголь у більш стриманій формі викладав в опублікованих статтях. Хоча зацікавлення Гоголя загальною та середньовічною історією було принаймні частково зумовлене його професійними обов’язками (заявка на посаду в Києві та посада у Санкт-Петербурзькому університеті), українська історія була приватним і найбільш пристрасним зацікавленням Гоголя, невід’ємним від його і наукової, і літературної діяльності. Вона являє собою найважливішу сферу історичних досліджень Гоголя, у якій він досягнув найвищої кваліфікації. Це також тема, яка ставить Гоголя в ситуацію конфлікту з офіційною імперською історіографією.

Для отримання уявлення про наукове та художнє в гоголівській історії я використовую аналіз Шерон Варні про гоголівську концепцію наукового й художнього дискурсів. Вона виводить історичні погляди Гоголя з його «Навчальної книги словесності для російського юнацтва» (Учебная книга словесности для русского юношества) (ПСС 8, 468—488), розпочатої 1831 року, але не завершеної. Варні стверджує, що Гоголь вимагав від академічного дискурсу (я використовуватиму термін «академічний» (scholarly) замість «наукового» (scientific), запропонованого Варні) дзеркальності, безпосередності та неупередженості у представленні реальності[146]. На його думку, академічний дискурс повинен бути очищений від будь-яких національних, емоційних або риторичних випадковостей. На відміну від академічного, об’єктом художнього дискурсу був для Гоголя образ предмета, а не його точна копія, переломлений за допомогою сприйняття й досвіду художника і сформульований у чуттєвій та запам’ятовуваній формі мови. Академічний, на думку Гоголя, повинен бути звільнений від дидактики: Наука у нас непременно дойдет до своего высшего значения и поразит самым существом, а не краснобайством преподавателя, его даром рассказывать, или же применениями к тому, что интересует моду, и всякими другими нарумяниваниями и подслащиваниями, которыми стараются сделать <науку> удобопроглотимою (ПСС 8, 469). Однак Гоголь був апологетом дидактизму в художньому дискурсі. Він назвав поезію, яка використовує вмілий дидактизм, вершиною творчества, доступного одним только великим гениям (ПСС 8, 477). Варні робить правильний висновок, коли стверджує, що Гоголь переглянув вислів Горація про «задоволення і навчання», натомість запропонувавши задоволення з метою навчання[147]. Хоч, на думку Гоголя, нарумянивания и подслащивания не мають місця в суто академічному дискурсі, він вважав їх корисними у навчанні та оповіді. Митець-учитель, за Гоголем, перетворює слова, як пише Варні, на «ложку цукру Мері Поппінс», яка може правити за більш прийнятні для навчання «ліки», маскуючи своє повідомлення.