Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом

Попри ці умови, націоналізм відіграв важливу роль у розквітлій незабаром російській історичній прозі, хоча, можливо, їй бракувало модного шотландського колориту. Цей націоналізм був підпорядкований політичним проблемам сучасності. Природа уявної російської спільноти минулого була доречною для ідентичності ніколаєвської Росії, яка сподівалася визначити свою державність за допомогою офіційної народності й акценті на самодержавстві та православ’ї. Це великою мірою пояснює популярність тем Смутного времени і війни проти Наполеона, які вдавалися до зображення патріотичного піднесення, національної солідарності й відданості цареві та релігії. Пошуки російськими письменниками невловного «національного духу» також поширювалися на етнічні периферії. Після експериментів письменників-декабристів із темами з історії балтійських провінцій Росії слов’янська Україна виявилася більш привабливою. Однак більшість російських історичних романів, які відбувались на неросійських імперських периферіях, не відповідають скоттівській парадигмі злиття національних ідентичностей центру та периферій у єдину імперську ідентичність. Замість цього в цих російських творах, як стверджував Даміано Ребеккіні, відзначено ключові моменти в асиміляції периферійних народів у культуру російського ядра. Коментуючи «імперіалістичну» течію російського історичного роману 1830-х років, Ребеккіні пише, що поруч із певною «національною екзотикою» ці твори мають намір «зробити свій внесок у перетворення численних українських, сибірських і кавказьких читачів на добрих російських підданих»[134]. Гоголівський «Тарас Бульба» у редакції 1842 року уславлює козаків якраз у момент такої трансформації.

Уряд Ніколая Першого пильно стежив за всіма літературними та науковими пошуками в російській історії через очевидну причину їхнього нинішнього політичного значення. Влада схвалювала ті твори, що запалювали вогонь патріотизму і відповідали ідеології офіційної народності та стримувала тих, хто не додержувався цієї доктрини. Автори, видавці та цензори піддавалися суворим репресіям за пропаганду ідей, які уряд вважав підривними. Після повстання декабристів Ніколай Перший замінив відносно м’який цензурний устав (із 27 статей) більш жорстким і всеосяжним уставом 1826 року (із 230 статей), який було переглянуто в 1828 році[135].