Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом

У тексті «Про викладання загальної історії» Гоголь пише, що самобутні, незалежні азіатські народи були силоміць об’єднані персами в одну імперію. Перси встановили імперський суверенітет, але залишили незмінними самобутні традиції, релігії та форми урядування своїх периферій. Однак взаємодія з Персією спричинила поступову втрату національної самобутності серед азіатських народів. Наступна світова імперія — Греція — також спричинила розчинення національного духу серед її народів через об’єднавчу силу грецького просвітництва. На відміну від них, римляни, як стверджує Гоголь, успадкували «все» від поневолених народів. Не маючи власної національної специфіки, вони створили свою культуру шляхом привласнення елементів культури підкорених народів (ПСС 8, 32). Цей огляд світової історії демонструє сильне зацікавлення Гоголя у взаєминами між імперією та нацією — між ними він вбачав напругу — та його ставлення до шкідливого впливу імперії на націю. Гоголеве сприйняття як націй великих суспільних груп сивої давнини, хоч і здається необґрунтованим у світлі сучасної науки, відображає центральне місце ідеї нації для світогляду його власної епохи, який він цілком поділяв.

Гоголя вельми цікавили причини розквіту та занепаду націй. У фрагменті статті про ранньоєвропейську історію він дослідив коливання ступенів націоналізму, що залежить від наявності або відсутності наднаціональних об’єднавчих чинників. Із падінням влади Риму національна специфіка народів посилюється, тоді як із появою папства — послаблюється. Після послаблення папського впливу на світських правителів знову починається зворотний процес «націоналізації». Гоголь, вторячи майбутньому слов’янофілові Івану Кірєєвському, стверджував, що європейські нації були взаємопов’язані формуванням однієї великої нації. З іншого боку, він говорить про Америку як про вавилонское смешение наций — штучне, неорганічне утворення, найсерйознішим недоліком якого є брак об’єднавчої релігії (ПСС 8, 37).

У своєму проекті викладання загальної історії Гоголь стверджує, що вміння професора заволодіти увагою аудиторії відіграє таку ж важливу роль, як і зміст лекції. Вважаючи неуважність студентів провиною професора, Гоголь пропагує увлекательный, огненный стиль. Отже, він є прихильником використання артистичних засобів для дидактичних цілей (ПСС 8, 28). Стаття Гоголя «Шлецер, Міллер і Гердер», що також увійшла до «Арабесок», так само постулює досить яскравий ідеал майбутнього історика-загальника, який би поєднав здобутки трьох істориків із драматичною майстерністю Шиллера, вальтер-скоттівським талантом оповідача та шекспірівським даром лаконічної характеристики (ПСС 8, 89). Без чарівливих образів і пристрасного флеру історія для Гоголя ставала сухим переліченням фактів, яке було приречене на провал у лекційній залі. Текст «Про викладання загальної історії» сам собою доводить головну думку, оскільки Гоголь застосовує свій риторичний артистизм для здобуття емоційної влади над своєю аудиторією. Можливо, більша схильність до мистецтва, ніж до науки історії пояснює, чому Гоголь вважає історичну прозу більш повноцінною за історичну науку.