Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом

Римська імперська модель, яку Гоголь описує у творі «Про викладання загальної історії», має безпосередні аналогії з прикладом імперської Росії: імперія без національного ядра, що у спробі створити його імітує культуру поневолених народів (ПСС 8, 32). Ця модель імперського народу, позбавленого національної специфіки, резонувала з бурхливими дебатами щодо сумнівів в існуванні російського національного характеру, які заповнювали шпальти російської періодики принаймні від 1820-х років. Гоголь зображує процес націоналізації в Римській імперії як паразитарний у своїй суті: Рим зазіхає на культури своїх периферій, намагаючись створити свою власну ідентичність. Такий штучний процес у кращому випадку був меншовартісним, а в гіршому — безрезультатним, відповідно до гоголівської концепції ідентичності, за якою національність як органічна риса є аксіомою.

Ідея «паразитарної» націоналізації Риму, а непрямим чином і Росії, також з’являється в неопублікованих лекціях Гоголя про Середньовіччя («З університетських лекцій про середні віки», ПСС 9, 106—144). У них Гоголь критикує поверхову імітацію Римом здобутків більш цивілізованих народів, підкорених ним: Всё, что заимствовал он у побежденных народов, было блестящее и наружное — роскошь, без утонченного образа мыслей, понятий и жизни этих народов (ПСС 9, 106—144). У цих приватних неопублікованих нотатках Гоголь творить образ Риму як ледачого і трохи зловісного монстра, що поглинає колоніальні блага з усього світу: Рим, разросшись, стал сердцем, поглощал и тянул в себя <всё>: от Африки слались ему тигры для побоищ, его тешивших, Сирия высылала ему то-то и то-то; Вифиния и проч<ие> все древние независимые государства обратились в слуг и льстивых рабов, угождавших и насыщавших повелителя <…> Рим стал ленивец и бросил поля, когда Африка принесла ему хлеб (ПСС 9, 157). Можливо, це найнищівніший гоголівський образ великої імперії в момент її найвищої політичної ваги та найменшої життєздатності. Подібність між незалежними колись країнами, підкореними й експлуатованими Римом, та Україною в ролі житниці Росії, здається, прочитується між рядків. Варто зазначити, що коли Гоголь аналізує стосунки Римської імперії з її колоніями, цензура в його тоні зростає пропорційно до того, наскільки приватними є ці висловлювання. Досить суха заява в опублікованій статті «Про викладання загальної історії» стає більш критичною у фрагменті, призначеному для малої аудиторії та усного викладу (університетські лекції), та перетворюється на суворе звинувачення у приватному обігу. Це служить прикладом тієї моделі, яка є звичною для значної частини творів Гоголя і приводить читача до думки, що не варто вважати, наче опубліковані Гоголеві твори відображають його щирі думки та глибокі погляди.