Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом
- Автор: Бояновська Едита М.
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-125-0
- Переводчик: Андрій Бондар
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом». Краткое содержание книги:
Проте в контексті нещодавно розпочатої кампанії офіційної народності злочин Чаадаєва набув загрозливих розмірів. Хоча, як нагадує Міхаїл Лємке, Чаадаєв і залишає недоторканим принцип самодержавства з уваровської тріади, двом іншим її частинам — народності та православ’ю дає вкрай негативні оцінки[139]. Як стверджує Чаадаєв, Росія не виробила жодної традиції, здатної підтримати національне життя: вона була не лише цивілізаційною, а й також національною tabula rasa. Її грандіозна нова столиця — Санкт-Петербург — у чаадаєвських листах постає як «Некрополь», місто мертвих. Коментуючи ізоляцію країни від інших цивілізованих народів, Чаадаєв покладає значну провину на спадщину Візантії, яка, на його думку, відокремила православну Росію від західного християнства та його благотворного інтелектуального впливу. Це було анафемою для офіційної догми, що намагалася зобразити православ’я наріжним каменем національної гордості, а не перешкоди. Про ступінь, до якого чаадаєвські ідеї виявилися неприйнятними не лише для царської, а й також совєтської влади, свідчить той факт, що вперше повний текст чаадаєвських «Філософських листів» став доступним у Росії лише 1987 року[140]. Перед тим, як торкнутися стосунків Гоголя з історією, слід відзначити, що чаадаєвські листи й інші справи демонструють політичну делікатність теми та старання уряду на середину 1830-х років привести її трактування у відповідність до його власної ідеології.
У 1833—1834 роках ця ідеологія отримала відданого апологета та важливу трибуну — Сєрґєя Уварова, міністра освіти, та Журнал Министерства народного просвещения, який мав на меті оприлюднення офіційних поглядів уряду. Націоналістична ідеологія Уварова, зведена до триєдиного гасла православие, самодержавие и народность, докладно аналізувалась у першому розділі. Однак слід наголосити в новому контексті, що Уваров надавав вивченню російської історії величезне значення у загальній схемі національної освіти — настільки, що називав інтерпретацію та викладання історії строго «державним завданням»[141]. Журнал його міністерства відіграв роль у межах ширшої кампанії з відповідною дискусією навколо російської народності, що вже вирувала в публічній сфері, та перетворив її на державний інструмент соціального контролю. Журнал прагнув поширювати погляди на історію, які або відповідали цим більш насущним політичним цілям, або зміцнювали їх. У числі цих цілей була русифікація неросійського населення імперії, що й відбивалося в уваровській освітній політиці й у статтях журналу[142]. Хоча Гоголь повністю й не пристав на урядову версію офіційної народності, його кар’єра як історика-науковця вимагала від нього демонстрації підтримки, що він і зробив. У перший рік існування журналу Гоголь був одним із його найактивніших авторів, опублікувавши на його сторінках чотири історичні статті, що пізніше з’явилися в «Арабесках»[143].
Гоголь як професійний історик
1831 року Гоголь переглянув свої початкові плани щодо кар’єри в імперській адміністрації, ставши на стезю педагога й історика. Його короткотривала і непрестижна державна служба почалася 1831 року призначенням на посаду вчителя історії до Патріотичного інституту, школи для молодих дворянок у Санкт-Петербурзі. Між вереснем 1834 року і груднем 1835 року розпочалася нетривала наукова кар’єра Гоголя як ад’юнкта в Санкт-Петербурзькому університеті, де він викладав курси середньовічної та класичної історії. За свідченнями студентів, Гоголь влаштовував чудові спектаклі тільки тоді, коли були присутні його друзі-поети Пушкін і Жуковський, а в інших випадках уникав своїх педагогічних обов’язків[144]. Між червнем і груднем 1835 року Гоголь втратив обидві свої роботи.
Перед вступом на посаду в Санкт-Петербурзькому університеті, звільнення з якого він сприйняв як ковток «свіжого повітря» (ПСС 10, 378—379), Гоголь між кінцем 1833 року і березнем 1834 року вперто домагався посади професора загальної історії у щойно сформованому Київському університеті. Створений на базі польських освітніх інституцій, які були ліквідовані після Листопадового повстання, Київський університет був покликаний протидіяти польським впливам в Україні та сприяти її русифікації. Схоже, Гоголь знав про це, коли писав про це місто своєму українському другові Максимовичу, відомому етнографу та історику: Он наш, он не их (ПСС 10, 288). Цю фразу про Київ зазвичай інтерпретують як «він український — не російський», хоч вона також могла означати «він український — не польський». У кожному разі, контекст гоголівського зауваження стосується урядової кампанії деполонізації та русифікації України у період після Польського повстання 1831 року.
139
Лемке, Николаевские жандармы, 410—411.
140
Dale Е. Peterson, «Civilizing the Race: Chaadaev and the Paradox of Eurocentric Nationalism», The Russian Review 56 (1997): 550.
141
Whittaker. The Origins of Modem Russian Education, 37; see also 34–56,108—110.
142
Ibid., 108.
143
А саме — «Про викладання загальної історії», «Про Середні віки», «Погляд на створення Малоросії» та «Про малоросійські пісні».
144
Гоголь в воспоминаниях современников (Москва: Гос. изд. худож. литературы. 1952), 83—86.