Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом

Гоголівська історія майже завжди зачіпає сучасність за допомогою звернення до культурних і політичних проблем сучасної Росії та України. Гоголівські образи германських племен і арабських правителів, таких далеких в історичному та географічному плані, підтримують метонімічні стосунки з актуальними вимогами російського націоналізму. Окрім того, історична Україна Гоголя складається з проблем, що мали важливе значення і для сучасної йому України. Як для письменника, чиє зацікавлення історією було вельми багатим і різноманітним, Гоголеве твердження, яке він повторював до кінця свого життя, мовляв, він ніколи не відчував потягу до минулого, а завжди був перейнятий сучасністю, вражає своєю загадковістю (ПСС 8, 449). Але, крім того, що це твердження відображає настрої Гоголя кінця 1840-х років, воно насправді правильно вказує на природу історичних зацікавлень Гоголя, які стосувалися актуального становища культур, у яких він жив.

Хоча «Вечори на хуторі біля Диканьки» характеризують виключно український націоналізм Гоголя, його історичні тексти показують розробку ним комплексу ідей, спрямованих на російські націоналістичні проблеми — разом із його подальшим відстоюванням інтересів України. Українськість Гоголя, схоже, пов’язана з його відчуттям індивідуальної національної ідентичності та почуттям культурної приналежності, тоді як його російськість бере своє коріння з його громадянського патріотизму як підданого великої імперії. Факти Гоголевої біографії, поза сумнівом, відіграли роль у народженні російського націоналізму Гоголя. Як я показала, головна проблема Гоголя у 1831—1834 роках, не беручи до уваги його літературний успіх, лежала у продовженні кар’єри історика та здобутті професорської посади. Ця позиція вимагала від Гоголя вірності уваровській ідеології офіційної народності та запевнення непохитної вірності у світлі його планованого переїзду на університетську посаду до Києва. Це мало вплив на думки, які Гоголь вибирав для озвучення: було б доцільним не ризикувати, висловлюючи неправильні погляди, у світлі університетського призначення Уварова. Однак попри це Гоголь ризикував. Його історичні тексти часто-густо показують розбіжність між жестами підтримки офіційної ідеології і точками конфлікту з нею — ця розбіжність найбільше відчутна у гоголівських творах на тему української історії. Гоголь-історик — як і Гоголь-письменник — зіграв до кінця стереотипну роль «хитрого» українця. Він висловлював ризиковані ідеї, доповнюючи їх жестами прийняття офіційної ідеології і підтримуваної ним позиції добропорядного інженю, який іноді, можливо, й помиляється.