Легенди нескореної зими
- Автор: Ухачевский Сергей
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-362-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Легенди нескореної зими». Краткое содержание книги:
Усі збіги власних назв, імен чи характерів є абсолютно випадковими.
Автор і Видавець просять у Вас пробачення за ненормативну лексику, яка трапляється у романі. Автор просто показав життя таким, яким воно є.
Кажучи словами Ярослава Гашека, автора безсмертного роману «Пригоди бравого вояки Швейка»: Життя — це не школа витонченої поведінки. Кожен говорить так, як уміє…
А цей роман — ані підручник салонних манер, ані науковий трактат про те, яких слів прийнято вживати у товаристві.
— Ти не зачинив номер, — пояснила, як опинилася тут.
— А я забув, що в Парижі. Знову думав, що на Майдані. Мені цей Майдан, схоже, буде довго ввижатись.
— Таке буває, коли тобі або дуже добре, або дуже погано… Мабуть, тобі на твоєму Майдані дуже добре.
— Мені там добре, бо я знову в боротьбі… Мабуть… — підвівся і сів на ліжку Сергій. — А може у мене там багато пригод, як це було давно, коли я був молодий і красивий. Наче друга молодість… А ти давно тут?
— З півгодини…
— Чому не розбудила?
— Я давно не бачила, як сплять чоловіки.
— Знайшла на що дивитись! — реготнув Дід. — Скручений дядько в брудному одязі, котрий упав на ліжко п’яний як чіп? Це картина на яку варто дивитись?
— Ні, ти спав, як дитина. І мені стало затишно… Тепло якось так…
— Ти не одружена?
— Я вже багато років сама… — зітхнула. — З моїми чоловіками не вдалося прижити діток… Тому одна.
— Ти ж зовсім молода… — здивувався він песимістичним ноткам в її голосі.
— Я любила свого останнього чоловіка. Він був набагато старший від мене, на тридцять років. Помер два роки тому. Але він був справжнім мужчиною. Таких зараз Бог не створює… — посміхнулась. — Або у мене вичерпаний ліміт на справжніх.
— Вибач, — Дід встав з ліжка, — я навіть не уявляю, що маю тобі сказати на те. — Єдине що знаю твердо: мені потрібно в душ. А що найгірше, я навіть не маю у що переодягнутись. До речі, Роман не з’являвся?
— Дзвонив, у нього термінова зустріч… Просив, щоб я тобі купила білизну, мобільний, парфуми…
Вона кивнула на пакет біля дзеркала.
— Дякую. Це саме те, що мені просто необхідно, — роззирнувся, глянув на годинник. — А ти поки замов нам в номер обід. Щось я зголоднів…
— Тю на тебе, — образилась Галя. — Я ж українка, шинкарка, так би мовити… Гадаєш, я ось так прийшла до тебе з порожніми руками?
— Ого! Це виглядає так, наче ти торуєш дорогу до мого серця через шлунок, — спробував пожартувати.
— Тут така справа: — посміхнулась кокетливо. — З одного боку залишились продукти з нашого сніданко-обіду… Мій шеф-повар так наготував, ніби думав, що у нас невеличке весілля… Не пропадати ж добру? З іншого… Якщо пощастить заарканити непоганого мужичка, то чим погано? Тим більше, продуктами не першої свіжості. Економно… Ну, а далі — як пощастить.
— Ні, зовсім не економно, назву це своїм іменем: «меркантильно», — награно скривився Сергій і посміхнувся. — Але прагматично. Приймається.
Він узяв пакет з білизною і пішов у душ.
Вода спочатку вдарила холодними колючими голками в тіло. Потім, нагріваючись, стала приємно зігрівати, гладити, заколисувати, пестити.
Тихо скрипнули двері у ванну — протяг доніс пряний запах її тіла і парфумів. Холодні руки обняли його з-за спини і дряпнули по грудях маленькими гострими нігтиками. Тугі дівочі перса гаряче притулились до його попереку. Без каблуків вона була такою маленькою… Галка пригорнулась до нього так, наче чекала цієї миті все своє життя. І тихо застогнала, втягнувши повітря зсудомленим пристрастю горлом. Вода лилась, зігрівала душі, тіла, наповнювала парою лазеньку, пара, насичена їхніми флюїдами, паморочливо лоскотала подих…
Скільки вони так простояли?.. Наче вічність. І все стало так просто, так зрозуміло і так однозначно: він, вона, Париж…
Вони лежали на величезному ліжку з вікнами у Всесвіт. Десь унизу була Тріумфальна арка, залита вогнями міста, суєтні натовпи туристів, роззяв, маленьких паризьких авто. Густі сутінки прорізали колючі вогники вікон далеких і близьких будинків. Дуга світла, котрим палав вечірній Париж, здавалась аурою, що захищала це місто від мороку ночі. Хоч ніч насідала, навалювалась, але не мала змоги її прорвати, розчавити і поглинути це місто.
В номері був розгардіяш, ніби після гучної студентської вечірки. Закуска, тарілки, чарки, пляшки на столику і довкола нього. По всій кімнатці — фрагменти її одягу, подушки, покривала…
Галя дрімала так мирно і спокійно на його плечі, наче ще недавно тут не вирували любовні пристрасті двох спраглих кохання людей. Сергій дивився у стелю, дивуючись з того, що ще кілька днів тому він керував боями на Майдані, вів на штурм беркутні загони обгорілих, закіптюжених бійців, стріляв з ракетниць, кидав коктейлі «Грушевського»… І тут же, відбігаючи до готелю «Дніпро», вів переговори з питань свого бізнесу, спілкуючись português, afrikaans[88]; домовлявся з друзями, щоб ті підвезли шини на Майдан, пальне, продукти, брикети для пічок… Потім — короткі сни у переповненій палатці. Втома, хропіння, холод… окрики поранених в операційному наметі поруч, інформація про «двохсотих». Бруд. Жах. Чутки… Різні: про те, що вже десь висадилась ростовська десантна бригада, що беркутня іде з боку Бессарабки… І сни… тривожні.
88
Português — португальська мова, якою спілкуються в Анголі; afrikaans — африкаанс, офіційна мова ПАР.