Легенди нескореної зими
- Автор: Ухачевский Сергей
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-362-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Легенди нескореної зими». Краткое содержание книги:
Усі збіги власних назв, імен чи характерів є абсолютно випадковими.
Автор і Видавець просять у Вас пробачення за ненормативну лексику, яка трапляється у романі. Автор просто показав життя таким, яким воно є.
Кажучи словами Ярослава Гашека, автора безсмертного роману «Пригоди бравого вояки Швейка»: Життя — це не школа витонченої поведінки. Кожен говорить так, як уміє…
А цей роман — ані підручник салонних манер, ані науковий трактат про те, яких слів прийнято вживати у товаристві.
Галя враз прокинулась, ніби їй самій приснився тривожний сон. Поцілувала його в щоку, погладила теплою долонькою по волоссю і сіла на ліжку, спершись на подушку.
— Затишно так, романтично… незвично, — промовила. — Зі мною такого ніколи не траплялося. Тут класно, тут я справжня, така як є… немає жодних зобов’язань, є лише ми, — повела рукою по різьбленому бильцю спинки ліжка. — Ніби час застиг…
Рука пробігла по тиснених квітках шпалер, по тугому накрохмаленому простирадлу, ковзнула по Сергієвому плечу, зупинилась на старому шрамі, спробувала його рубець на дотик.
— У тебе на тілі багато шрамів. Звідки? Розкажеш?
— На душі їх ще більше, — спроквола посміхнувся. — Просто їх побачити важко.
— Вони тебе прикрашають. Я поцілую зараз кожен твій шрамик, такий милий…
Вона нахилилась і припала губами до рубця на плечі.
— Не треба їх цілувати. Іноді вони ще досі болять. Та й є інші місця, більш приємні для поцілунків.
Проте вона не відступала і цілувала сліди його давніх поранень. Її поцілунки залишали на тілі ніжні оманливі сліди. Та враз зупинилася, відкинулась назад і сказала:
— Все брехня… Жінки не люблять манірних чоловіків, качків…
— До чого це ти?
— Так, в голові крутиться-колотиться різне… — відкинулась назад, сіла, поправивши подушку під спиною. — Головне, щоб у чоловіка був стержень, основа, дух. А ще запах. Не знаю, відчуває хтось чоловічий запах так, як я, але я чую справжнього самця, воїна на відстані, ніби самка якогось неандертальця. Мабуть, у мене є ці гени дикої жінки-мисливця…
— Ну, фактурою ти не вийшла. Ти надто витончена для тієї породи…
— А ще мені подобаються чоловіки, здатні на справжні вчинки, — пропустила повз вуха комплімент. — Ти такий, ти можеш, це написано у тебе на тілі й на чолі… То як, — посміхнулась хитрими своїми оченятами, — розкажеш?
— Лисичка-сестричка, — посміхнувся Сергій і всівся біля неї. — А ще ти забула сказати, що чоловіки, до всього, великі діти, які люблять, щоб їх хвалили, гладили по голівці і давали смачні цукерочки…
— Ні, я це завжди пам’ятаю, Вовчику-братику, але зараз я з тобою щира. Ти мені подобаєшся. Ще рік тому, коли ми познайомились у Романа, ти мені став симпатичний…
— Ось так безглуздо ми втратили рік… — скривився Сергій, чи то іронізуючи, чи то жартуючи.
— Отже… Твоє життя…
— Моє життя, — замислився він. — Моє життя заплуталось у павутинні доріг, у війнах, пригодах, революціях… Я боєць, мені подобається бути бійцем… Мені подобається цим жити, дихати повітрям ризику і небезпек… Ти просиш розповісти про мої шрами… Вони банальні — кулі, міни, гранати… Бог мене милував, посилав випробовування, але не каліцтва. Тому я досі живий. І сподіваюся прожити ще не рік, не два… А все що стосується мого життя, то пригоди голлівудських персонажів — дрібниці у зрівнянні з моїми.
— І це правда? — її хитрі вічка з недовірою звузились.
— Не знаю, — усміхнувся Сергій. — Я вже не знаю, де я вигаданий, де реальний. Мої мрії, фантазії, сни, марення і дійсність настільки туго переплелись із лицедійством світу, сценографіями вулиць і доріг…
— Ти ще й поет.
— Трішки. Просто мені справді немає чого розповісти. Банально і навіть примітивно. Війна і пригоди насправді не бувають красивими. Це труд, бруд, біль і піт. І небезпека. Часом — з повними штанами адреналіну.
Галка задумалась, помовчала.
— До речі, про штани, тобто про одяг… — враз сказала вона. — Хочу шопінг.
— Я? З тобою? По магазинах?!
— Це теж пригода… Для чоловіків — це навіть не пригода, а подвиг! Потім хочу в ресторан. І танцювати.
— Ну, я навіть не знаю… Я не маю у що одягнутись, — спробував відмазатись.
— «Хочу шопінг» — ці слова були ключовими, — хитро посміхнулась Галя.
— Як я одвик від «людського» одягу… На мені як не форма різних країн і народів, то шахтарська роба, то джинси з футболкою…
— Іноді треба себе побалувати… То як? Вперед, до подвигів у нічному Парижі?
— У мене є вибір?
— Ні.
— Ні найменшого?
— У тебе яке військове звання? Солдат?
— Ну, так.
— Що за «ну, так»? Треба відповідати: «Так точно!» Я, до твого відома, сержант медичної служби. Тому, солдатику, вперед… Виконуй накази старшої за званням.