Авантюра XL

— а ви звідки іспанську знаєте?

— та вчу оце три місяці.

— ага, три місяці. «скористатися нагодою», «розширювати запас».

ги, його недовіра мені полестила.

— слухайте, — каже мент, — так спати не можна. і, до речі, мене дуже непокоїть, який вигляд ви обоє маєте.

я дивлюся на Сімона в його фірмовій брудній футболці

з одним рукавом і фото Фіделя та Малкольма Ікса.

— а що, в наметі спати заборонено?

— ну чому відразу заборонено?! але ж не в громадському місці.

ми розписуємось у протоколі,

що нам винесено попередження:

«не можна спати in vía pública»[61].

— ви десь хочете поспати? зараз я поговорю ондо зі сторожем.

сторож якогось гаража

сприйняв розмову з поліцією

як доручення.

Сімон сидить біля мене, той підходить до нас:

— так, ану пішли!

— дякую, ми зараз підійдемо.

— ні, треба вже. мені сказали за вами приглянути.

— чекайте. це ж він казав, що ми можемо прийти, а не мусимо.

довколишні вступаються за нас.

— що за дурниці, вони ж вільні люди!

— а мені сказали!..

треба зазначити одну річ. попри все,

дядя міліціонер був дуже ввічливий,

виніс попередження, подбав про нас

(хай його неправильно зрозуміли)

і відпустив.

я залишився-таки читати,

Сімон пішов-таки спати до сторожа,

а на ранок він розповів, як його затримували.

— ну, я з півгодини там пробув, коли хтось мене помітив. підійшов, залазить у намет, світить ліх­тариком в очі: ви хто такий? я розповів. кажу: ну, я тут посплю і завтра їду. той: заборонено! став кричати, з вікон визирають люди, сходяться вниз, навколо мене вже купа народу, усі галасують, хтось уже біжить додому викликати поліцію. ті приїхали, я розповів нашу історію, сказав, що ти на автостанції чекаєш і щоб прийшли перевірили, якщо не вірять. збираю намет, стараюся пошвидше, а воно не так просто, бо ручки-то трусяться, а наді мною вже тридцятеро людей стоять, ліхтарями сліплять. добре, хоч подрочити вчасно встиг. тільки ж кінчив! слава тобі господи, що той, перший, мужик у процесі мене не застукав!