Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

— Чому? — запитав я його, і звук мого голосу видався мені дивним, не таким, як завжди.

Ґанелон не відповів.

Потім він вибив свою люльку. Натоптав її тютюном. Запалив, узявся розкурювати.

Якийсь час ми сиділи й мовчали. Нарешті Ґанелон знову озвався:

— Навіть не знаю. Колись спокійно міг убити людину, вдарити її ножем у спину за пару чобіт. Та що міг — я робив так, коли мені були потрібні пара чобіт чи щось інше. А тут... Тут зовсім інше. Ці почвари нищать усіх без розбору, а я чи не єдиний у нашому королівстві, хто може дати їм хоч яку-небудь відсіч. Чорт! Знаю, що колись і я знайду тут свою смерть і мене поховають разом з іншими. Однак сидіти склавши руки — то не вихід! Маю стримувати це нашестя стільки, на скільки мені вистачить сил.

Голова моя проясніла від нічної прохолоди, думки отримали, так би мовити, друге дихання, хоча тіло ще били легкі дрижаки.

— А Ланс не міг би їх очолити? — поцікавивсь я.

— Думаю, що міг би. Йому це під силу. Однак є ще одна причина. Мені здалося, що та тварюка з козлячим тілом, яка лежала на вівтарі, ким би вона не була, мене побоюється. Я ж був там, і козлоподібний сказав мені, що вже не повернуся назад. Але ж якось я вийшов з кола, хоча й було мені після того непереливки. Він знає, що увесь цей час саме я очолював боротьбу проти нього. Ми перемогли в тій лютій нічній січі, коли загинув король Утер, і я знову зустрівся зі згаданою почварою, хоча вона була в іншій подобі. Козлоподібний упізнав мене, й можливо, саме моя присутність тут якось утримує його в колі.

— На що він був схожий?

— Із вигляду ніби людина, але на голові — козлячі роги, та ще очі червоні. Він був на рябому скакуні. На якийсь час ми зійшлися в двобої, потім у вирі баталії нас розкидало в різні боки. А втім, мені то було тільки на руку, бо цей покидьок мало-помалу став мене долати. Коли ми схрестили мечі, він знову заговорив, і я впізнав його голос, який, здавалося, заповнив усю мою голову. Він сказав, що я дурень та щоб і думати забув про можливість його подолати. Але настав ранок, і поле бою залишилося за нами. Ми погнали почвар назад у коло, наздоганяли їх і добивали. Козлорогий на рябому коні врятувався.

— Ота битва була не остання, — по хвилі додав Ґанелон, — однак з усіх найзапекліша. Якщо я покину королівство, то з кола знову вийдуть полчища пекельних тварюк, адже вони збираються там просто зараз. Не знаю як, та козлорогий знатиме про це — дізнався ж він, що Ланс іде з донесенням про нагромадження військ усередині кола, і підіслав своїх охоронців, аби вони вбили його на зворотному шляху. Тепер він знає і про вас, а отже, змушений буде замислитися. Лише останній дурень знехтує появою такого силача, як ви, не зацікавиться, хто він такий і звідки взявся. Я залишуся тут і битимуся, поки не загину. Це — мій обов'язок. Тільки не запитуйте, чому. Сподіваюся, перш ніж загинути, зможу хоча б дізнатися, звідки взялися коло і той козлорогий.

Раптом навпроти моєї голови щось часто-часто залопотіло. Я миттєво ухилився, щоб не зіткнутися з невидимим створінням, та, як виявилося, дарма. Це був лише птах. Білий птах. Він опустився мені на ліве плече і сів, приглушено воркуючи. Я підставив йому руку, і птах перескочив на неї. До ноги птаха була примотана записка. Відчепивши її, я прочитав та зібгав у долоні. Втупив очі в далечінь, неначе намагався роздивитися щось дуже віддалене, невидиме.

— Що сталося, сер Корі? — скрикнув Ґанелон.

Записка, яку я передав колись туди, де мав опинитись у майбутньому, накреслена моєю рукою і послана з птахом моїх побажань, могла потрапити лише туди, куди неминуче мав потрапити і я. Пишучи її, я й гадки не мав, що опинюся тут. Та все ж таки я тримав її, читав віщування, які сам написав.

— Що це? — зацікавився Ґанелон. — Що приніс вам цей птах? Якесь послання?

Я ствердно кивнув. Простягнув йому папірець. Не удавати ж, ніби у мене в руках нічого нема; Ґанелон добре бачив, як я відмотував записку й брав її. «Я повернуся», — було написано у тій цидулці. І моє ім'я. Він роздмухав люльку й при світлі жару прочитав написане.

— То він живий? І хоче повернутися сюди? — запитав Ґанелон.

— Схоже, що так.

— Дуже дивно, — протягнув він. — Щось нічого не второпаю...

— Може, нам обіцяють підтримку? — сказав я, відпускаючи птаха. Той двічі клокнув, описав наді мною коло — і полетів.