Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття
- Автор: Андрейчик Марко
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда
- ISBN: 978-966-441-465-4
- Переводчик: Ігор Андрущенко
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття». Краткое содержание книги:
У книжці «Інтелектуал як герой в українській прозі 90-х років XX ст.» розглянуто прозу провідних авторів того часу як захопливий наратив, наповнений колоритними персонажами. Д-р Марко Андрейчик зосереджується на ролі інтелектуала у створенні пострадянської української ідентичності, відстежує злети й падіння цих героїв у процесі їх намагання переінакшити творчу сферу.
У своїй рецензії на збірку есеїстики Юрія Андруховича «Дезорієнтація на місцевості» Сергій Грабовський обговорює літературне загравання Андруховича з постмодернізмом на тлі недієздатної, пострадянської української видавничої індустрії. Грабовський описує Андруховича як автора, який свідомо прагне утвердитись в статусі постмодерного письменника, «але це йому дуже погано вдається — може тому, що у державі, найменованою Україною, навіть писати по-українськи — це вже сенсозначущий жест, певна позиція, за яку доводиться платити не чимось, а власною волею»[161]. Тут Грабовський заторкує дві важливі ідеї — першу, що притаманна українській літературі нестабільність не вельми дозволяє їй сприймати свободу, легковажність і навалу постмодернізму; і другу, що українська мова обтяжена «метафізичним багажем», який справляє глибокий (неґативний і/або позитивний) вплив на людей, змушених існувати з нею пліч-о-пліч. Це ідеї, що знаходять відгук у прозі вісімдесятників, поза тим, наскільки «постмодерними» намагаються вони бути. Попри зусилля, до яких вдаються вісімдесятники, прагнучи уникнути соціальної відповідальності, притаманної українській культурі і кидаючи виклик метафізичному характерові української мови в рамках даної традиції, їхня проза одночасно демонструє звернення і прийняття цих таки рис. На ці риси покладаються в часи дезорієнтації та марґіналізації. Для інтелектуалів, які населяють сторінки цієї прози, українська мова — і свідомий вибір писати цією мовою — означає, що вона набирає важливого значення, аніж практичний засіб повсякденного спілкування.
У романі Володимира Діброви «Бурдик» однойменний герой вирішує писати українською мовою не тому, що це природно для нього, а тому що прагне «відновити справедливість» (тобто протистояти марґіналізації української мови). Він ставиться до мови як до «шляхетної» і хоче підвищити свій престиж в українському суспільстві. Але його так звана рідна українська літературна мова — це просто зібрання старих, забутих українських слів і речень, склеєних докупи за допомогою різних словників. Як антрополог, який бере участь у якійсь таємній операції, Бурдик вирушає на пошуки невідкритих слідів репресованої мови.
Бурдик збирав гарні слова як по книжках, так і з повітря, припадаючи вухом до кожного носія колись розлогої мови. У пошуках етнографічної сировини він блукав путівцями, заходив у села й просився під стріхи. Почувши мовну перлину, він крадькома заганяв її на папірець і ховав у кишеню, а вдома заносив у грубезний зошит, якого щодня прикрашав візерунками[162].
Діброва представляє це почуття місії зі своєю типовою сатиричною дотепністю, використовуючи сільські образи, щоб описати працю українського інтелектуала шляхом використання фольклорних стереотипів. Спостереження Бурдика за переважанням іменників і прикметників, а також відсутність дієслів, завдяки чому українська мова наводить на думку про українську літературу в часи фольклорно-описової прози Григорія Квітки-Основ’яненка, яка писалася на початку XIX ст. і прагнула довести, що рідною мовою можна створити серйозні літературні твори. Як це було з українськими інтелектуалами тоді, використання Бурдиком української мови — це свідомий вибір, обумовлений бажанням прислужитися мові. Діброва грайливо ставиться до метафізичного характеру української мови. Щоправда, той факт, що автор змушений вказати на це як на проблему, з якою стикається його головний герой, говорить про вагу проблеми (і майже необхідної присутності) у житті українського інтелектуала.
У «Польових дослідженнях з українського сексу» Оксана Забужко натякає на те, що бути народженим українцем означає народитися під нещасливою зіркою або бути приреченим на певну долю. У період новітньої історії України її україномовні інтелектуальні спільноти змушені були весь час виживати на задвірках, безперервно боротися за виживання, і набули, як Забужко заявила в інтерв’ю, «травматичного, екзистенційного досвіду, якого російськомовна публіка… не мала»[163]. Її роман — спроба інтелектуально протидіяти цій спадщині. Проте її героїня не в змозі відмовитися від того, що вона успадкувала і що пережила як письменниця, що творить українською мовою; в романі вона звертається до своєї невіддільності від цієї мови і в наступному фраґменті вказує на відчуття розчарування, яке несе ця таки тяжка доля:
161
Грабовський C. На ґрунті: нова книга Юрія Андруховича «Дезорієнтація на місцевості» / Сергій Грабовський // ПІК. — 2000. — № 8. — С. 42.
162
Діброва В. Бурдик. — С. 370.
163
Забужко О. Інтерв’ю Тарасові Прохаську // Інший формат. № 4. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2003. — С. 19.