Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття

Триваюче підлегле становище української мови в пострадянській Україні, описане в розділі 5, наділяє сучасну мову традиційним метафізичним резонансом, на який вона здобулася у своєму марґінальному минулому. Хоча письменники-вісімдесятники вдалися до свідомої деконструкції такого аспекту української мови у своїй прозі, в рамках визволення української культури в ейфорійному русі, вони повертаються до традиційних характеристик мови у своїх літературних творах, в русі до спільноти. Для українських інтелектуальних героїв, які населяють прозу вісімдссятників, українська мова пов’язана з почуттям моралі, і вибір на користь ідентифікації з цією мовою означає певний моральний вибір. Як і у випадку з письменниками-сімдесятниками у радянську добу, українська мова утворює шлях, яким рухаються пострадянські українські інтелектуали, прагнучи свідомо дистанціюватися від життєвого циклу пострадянського status quo — це дає їм поняття інакшості, яке дозволяє відчути, що вони пов’язані з чимось морально правильним і прийнятним. Це почуття, разом з фактом, свідомого вибору на користь добра, докидає вагому складову в ідентичність цих інтелектуалів.

Натхненні герметичним досвідом виживання письменників-сімдесятників, вісімдесятники намагаються створити структуру, яка могла б забезпечити їм підтримку, брак якої вони відчувають у хаотичному пострадянському українському суспільстві. Ця структура замінить попередні культурні парадигми, які визначали обов’язки і накидали творчості вузькі рамки для українських інтелектуалів, і водночас дала б їм почуття підтримки в їхньому опорі ізоляції. Їхнє намагання знайти баланс між свободою і структурою спонукало їх витворити модель, яка враховувала б і ту, й іншу. Перші спроби створення такої бази впадають в око на прикладі деяких прозових творів вісімдесятників. У своїй прозі письменники виткали інтертекстуальне мереживо, що об’єднує їх різні тексти в рамках вільної структури. Таким чином, вони утворюють спільноту, яка може допомогти їм пережити їхню постійну марґіналізацію. Випробувавши жорсткість конструкцій, на які насадили українську культуру різні міфи минулого, ці пострадянські українські інтелектуали намагаються побудувати спільноту, яка має не-тоталітарний характер і натомість поважає інакшість і обстоює гнучкість. Така модель відображає загальний підхід письменників-вісімдесятників до пострадянської української ідентичності.