Чому Захід панує - натепер

Донедавна археологи дуже мало знали про давнє землеробство Китаю. Багато науковців навіть вважали, що рис, обличчя теперішньої китайської кухні, походить не з Китаю, а з Таїланду. 1984 року знахідка дикого рису в долині Янцзи засвідчила, що зрештою рис могли одомашнити й там, але прямих археологічних підтверджень бракувало. Річ у тім, що пекарі неминуче спалювали якусь частину хліба, отже, залишали звуглене зерно пшениці чи ячменю, аби археологи його знайшли. Найрозумніший спосіб готувати рис, однак, — варити його, а це рідко має такий самий наслідок, тому знайти прадавній рис археологам значно важче.

Втім винахідливість допомогла археологам подолати й цю перешкоду. 1988 року дослідники Пентоушаню в долині Янцзи (рис. 2.7) завважили, що близько 7000 років до н. е. гончарі почали додавати рисове лушпиння та стебла до глини, аби запобігти трісканню посуду в випалювальних пічках. Прискіпливе вивчення кераміки виявило непомильні ознаки того, що це буди культивовані рослини.

Однак справжні прориви почалися 1995 року коли Янь Веньмін з Пекінського університету почав співпрацювати з американським археологом Ричардом МакНейшом, одним з найкрутіших розкопувачів у світі. (МакНейш почав розкопки в Мексиці у 1940-ві роки; від його задокументованих 5683 днів у шурфах захоплює дух — це десь вдесятеро більше, ніж спромігся зробити я. Помер він 2001 року в віці вісімдесят два роки, внаслідок нещасного випадку в Белізі, бувши взутим у робочі черевики. Розповідають, що дорогою до лікарні він весь час розповідав водієві швидкої допомоги про свої археологічні знахідки.) МакНейш привіз до Китаю не лише багаторічний досвід вивчання давнього землеробства, а ще й археоботаніка Дебору Персел, що володіла новітніми науковими методиками. Навіть попри те, що рис рідко зберігається в археологічних відкладах, всі рослини вбирають з ґрунтових вод трохи кремнію. Кремній заповнює деякі клітини рослин, а коли рослина гине, в ґрунті залишаються так звані фітоліти, тобто мікроскопічні камінці у формі клітин. Уважне вивчання фітолітів може допомогти не лише з'ясувати, чи споживали рис як харч, а й побачити, чи був він одомашнений.

Янь та МакНейш викопали шурфа завглибшки шістнадцять футів у печері Дяотунхуань біля долини Янцзи, і Персел на підставі фітолітів показала, що близько 12 000 років до н. е. люди висмикували дикий рис із коренем і приносили до печер. Так само, як на Горбистих Схилах, де під час потепління розквітли дика пшениця, ячмінь та жито, це був золотий вік мисливців-збирачів. На відміну від жита в Абу-Гурейрі, фітоліти не містять ознак того, що рис зеволюціював до одомашнених форм, але пізній дріяс очевидно спустошив долину Янцзи так само, як західні регіони. Близько 10 500 років до н. е. рис практично зник з Дяотунхуаню й відновився лише з поліпшенням погоди після 9600 років до н. е. У цей час звичною стала груба кераміка, можливо, посуд на потреби варіння рису (на 2500 років раніше, ніж перша кераміка на Горбистих Схилах). Близько 8000 років до н. е. фітоліти почали більшати — певна ознака початку культивації дикого рису. Близько 7500 років до н. е. цілком дикі та культивовані зернини трапляються в Дяотунхуані однаково часто, а близько 6500 років до н. е. чисто дикий рис зник.