Українське письменство

запитував: «Хто це каже?» — і сам собі відповідав: «Наш дядько, Грицько чи Опанас, котрий чув щось і про Німеччину, щось і про Китай, але що воно таке цей Китай і ця Німеччина — хто їх знає. Знає він тільки, що це басурменщина, та й годі, а коли так, то все одно, чи в Німеччині, чи в Китаї це скоїлося». І потім, з захопленням спинившись на майстерно виписаній постаті царя, робить висновок: «Поет-байкопис, загомонівши в байці із уст народа, несхибно зберіг і додержав всюди цей самий спосіб мальовання. Він не з народним колоритом байку написав, а сам постановив від народа перед нас у творі своєму промовляти».

Цей же фіктивний оповідач, введений у байку, що підказав Грінченкові-Вільхівському його гіперболічну характеристику, — на В. В. Лесевича справив враження ще й формальної перемоги над традиційним і фальшивим жанром. Йому, що, видимо, не цікавився всіма розмаїтостями байкової форми, задовольняючись загально зневажливим до нього ставленням («істини, висловлювані в байках, дуже прості і приступні» і не потребують, мовляв, для свого зрозуміння алегоричної конкретизації), — йому видалося, що найгарячіші навіть прихильники Гребінки та його байок ніколи не звертали уваги, що багато із запроваджених до його збірника «Приказок» поезій — «зовсім не байки». «Байка зовсім не могла відповідати задумові, що був керуючий в більшості цих поезій; байка неминуче звузила б цей (сатиричний) задум. Тому-то і виграли так ці поезії, що автор, хоч і назвав їх байками, не думав, проте, цього шаблонного жанру конечне дотримувати. Байки Гребінки або сатири, що мають певне громадське значення, або жанрові картинки, — але не байки, тобто застосовані до морального напучування казки».