Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Визнаючи рацію цим міркуванням В. Дорошенка, скажемо тільки, що в порівнянні до оборонця status quo — Білецького-Носенка — це є крок неабиякий. Це є крок наперед і проти Гулака, що його симпатія до вірного Рябка, кріпака-слуги, сильно паралізована недоречно глумливим тоном «Пана та Собаки».
Історично-літературна вага Гребінчиних «Приказок» безперечна. Вони становлять перший етап у розвитку української байки. Широка і значуща своєю тематикою, Гребінчина приказка підіймається разом з тим і на значну висоту технічну. Талановите впровадження оповідача, виробленість і характерність мови, що вбирає в себе народні прислів’я та приповідки, широкий побутовий малюнок — всім цим Гребінка переважив усіх своїх попередників, що, за винятком Гулака, не могли переповісті байку на свій лад, здобути своє власне місце супроти первотворів, «обрядити в плахти і підголити чуприни». Перетворивши розповідну частину на багате деталями, художньо самоцінне оповідання, Гребінка підготував ґрунт і до того типу байки, який показав пізніше Глібов.
Українська байка в 50-х рр. являє собою картину певного занепаду. Коли Гулак-Артемовський, Боровиковський, Гребінка репрезентують собою генеральну лінію, головне річище української літератури, причетні до літературних центрів і раз у раз виявляють літературну ініціативу, випробовують і можливості української мови, то байкарі 50-х рр., здебільшого повітові провінціали, стоять від річища української літератури осторонь. Урядовець Полтавської казенної палати Родіон Витавський, сільський священик з Ніжинщини Петро Огієвський, незнаний нам ближче О. Мазюкевич, що р. 1853-го видав у Києві книжечку на 14 байок — все це скромні, без претензій аматори літератури, що з більшим чи меншим успіхом перекладають популярні зразки, криловську байку переважно, не задаючися жодними сатиричними цілями, не думаючи про розвиток і можливості українського слова.
Найменше обдарований із них Мазюкевич (чи, як помилково називають його російські дослідники, Драганов та інші, Мизюкевич). Його чотирнадцять перекладених із Крилова байок не визначаються ні добрим віршем (він не розуміє правила про чергування в байковому вільному ямбі чоловічих і жіночих рим — даючи то підряд кілька жіночих, то кілька чоловічих), ні добрим знанням мови (досить того, що криловський «Пустынник и Медведь» перетворюється в нього на «Бурлаку і Ведмедя»). Не тямить він у байці ролі загостреної кінцівки (pointe). В його «Гетьмані», розволоклому переказі криловського «Вельможи» — кінцеве «затем-то и попал он в рай, что за дела не принимался» передане так, що вся сіль виразу втрачена. Що дурноголове орудування булавою було б більшим злочинством, аніж цілковита байдужність до справи — цей засновок парадоксального рішення — йому ніяк не вдається сформулювати й уложити в вірш, а через те і мудрий вирок тогосвітнього суду видається не вельми дотепним, немовби неоправданим:
Сказане про Мазюкевича деякою мірою вірне і про Витавського, що чотири його байки були надруковані в «Основі», хоч написані запевне раніше. Не визначаючись ні дотепом, ні майстерністю вірша, байки цього автора переважають Мазюкевичеві тільки більшою чистотою та правильністю мови (так, напр., у Витавського немає скорочених форм: «А старостой Меркурій тоді був»).