Примари Пустомитського болота
- Автор: Тибель Василь
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Примари Пустомитського болота». Краткое содержание книги:
Здається, сплановано все і планеті не минути катастрофи, але інколи долю людства змінюють діти. Чи зможуть двоє школярів уникнути смертельної загрози, яку несуть в собі жорстокі змовники? Чи вдасться Миколці і Васильку разом із товаришами змінити долю планети? А почалося все із розритої могили міфічного царя…
Автор — лауреат премії ім. Миколи Лукаша; дворазовий дипломант і лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Коронація Слова» в номінації проза.
Оля глянула на годинник – уже давно було за полудень.
- Сьогодні ж п’ятниця - короткий день. - Вона так захопилася перекладом, що незчулася, як робочий день скінчився. В архіві нікого не було. Літній день - усі службовці намагалися якнайшвидше вирватись з похмурої сірої будівлі. Лише в кабінеті завідувача гудів старенький кондиціонер. Оля поклала папки на стелажі, ретельно відсортувавши по датах, лише цей сувій вирішила «позичити»: по-перше, він ніде не був зареєстрований; по-друге, хотіла показати Максимові, тим більше, що на запиленому аркуші, в кутку, був чіткий відбиток пальця, того хто читав його раніше.
У сувої згадувалося про бібліотеку під монастирем святого Стефана, саме там повинна була зберігатись друга частина рукопису.
- Що ж, потрібно відпроситися на завтра, і з'їздити в монастир, а заодно й зустрітися з Максимом. Щось дуже тривожно мені за нього. – Хоч узавтра й субота, та начальниця наказала Ользі вийти на позачергову роботу.
Вона рішуче постукала в кабінет завідувача.
Казимира Аделаїдівна сиділа за столом у темному строгому костюмі й лише білий комірець трохи освіжав її загострене худорляве лице. Вона саме розмовляла по стільниковому телефону. Помітивши підлеглу, знітилася, перервала розмову й швидко сховала слухавку в ящик столу, та Оля встигла роздивитися позолочений корпус дуже дорогого телефону.
- «Звідки в неї така дорога «цяцька», не така вже тут велика зарплатня, щоб дозволити собі такий телефон»? – промайнуло в голові.
- Чого тобі? – Завідувач непривітно, звела очі поверх окулярів.
- Я, Казимиро Аделаїдівно, хочу відпроситися на завтра.
- Як, відпроситися? У понеділок у нас комісія з області. А взавтра, я сама їду в термінове відрядження. Хто тут за всіма наглядатиме? Ти повинна усе підігнати, усі документи посортувати.
- Я й так уже два тижні тут до ночі сиджу. Думаю, заробила день відпочинку, тим більше, що субота?
- Ніякого дня! У мене працівників обмаль. Половина й так у відпустках. Поїде комісія - тоді, будь ласка …
- Мені дуже потрібно, я роботу вже всю підігнала.
- Потрібно, їй! – Враз змінилась в лиці начальниця. - Ти будеш працювати, або звільняйся! Мені такі працівники, що не виконують моїх вказівок не потрібні. А, зараз, вийди - я розмовляю по телефону!
- Це така вдячність за все, що я зробила? В якому стані були документи, як я сюди прийшла? Та я не хочу тут і дня дихати цією пилюкою. Звільняйте!
Казимира Аделаїдівна, не чекала такого від завжди тихої й слухняної підлеглої. Вона гнівно глянула на Ольгу
- Це що, ти через того поліціянтика голову втратила? Негайно іди й роби те, що я тобі наказала!
- Я, не ваша власність.
Дівчина вийшла, взяла чистий папір, швидко щось написала, повернулася в кабінет, і різко поклала перед носом завідувача аркуш, на паку з її документами.
- Ви бездушна, черства, стара, синя панчоха! Яке вам діло до мого особистого життя? Я не хочу з вами більше працювати жодного дня! Ось заява, я звільняюся! -
І, з почуттям власної гідності, пішла до дверей. А, позаду неї, завідувач архівом сипала образами й погрозами, аж слина летіла до дверей. Минувши коридор, Оля попрямувала до себе в підсобку. Тут вона переодяглася, забрала свої речі й за годину вже їхала в «маршрутці» в сторону Максимового села. Коли старенький вантажний «Мерседес», переобладнаний на автобус, минув узлісся й виїхав на бруківку, то з вікна було видно як удалині, над лісом височіли й виблискували проти сонця, відреставровані бані монастиря святого Стефана.
Розділ 23. Підземна річка
В тунелі було темно і сиро. Миколка йшов попереду, освітлюючи темні стіни. Кам’яні стіни підземелля покриті зеленим слизом, ніби втягували світло від ліхтарика. Зі стелі в різних місцях стікали цівки води. Діти просувалися вперед, боязко оглядаючись. Інколи, на світло зривалися зі стелі кажани й, неприємно писнувши, зникали в темноті. Тоді Надійка ойкала й хватала Василька за руку. Той тулив її до себе і кожен раз втішав.
- Не бійся, уже скоро вихід. Бачиш кажани полетіли до виходу й ми скоро вийдемо на поверхню. Головне, що ми втекли від того страховиська.
- Хлопці, а дійсно повітря вже не так смердить жабуринням. - І собі підтримав Василька, Мишко Карась.