Примари Пустомитського болота

- Ти, що такий стрибун? А Надійка як перестрибне?

- Може тут не глибоко?  Давай, спробуємо у брід!

 Мишко занурив ногу у воду, щоб визначити глибину.

- Холодна, зараза, аж до кістки пройняло. Хоча не глибоко.

 Діти розгубилися, не знаючи, як діяти далі.

- Давайте повернемося! – несміло, запропонувала Надійка. Їй хотілось якнайшвидше вибратись на поверхню із цього довгого, безкінечного, темного льоху.

- Ага, повернемося, ти забула, які в того страшила очі - просто холодом до п’ят проймають.

- Так назад нам дороги немає. Не думаю, що той болотний страшило від нас так просто відчепиться. Треба якось переправлятися на той бік.

- А якщо й спереду виходу немає?

- Є! Я відчуваю свіжий вітерець. Значить вихід близько. Треба спробувати закидати потік камінням.

 Василько нагнувся, відшукав під стіною камінь і пожбурив у річку. Камінь булькнув, знявши піну біля свого гребеня. Діти заходилися носити розкидані камінці, яких було багато навколо, потік вимив їх із стіни. Трудились довго, зібрали майже все каміння, та вода зносила потоком  їхню греблю. І тільки в одному місці, посередині, вдалося накидати щось на зразок острівця.

- Тепер можна стрибати.

 Василько стрибнув на слизький острівець, а потім, одним махом, перескочив на сусідній берег. Далі був Мишко, він спритно перебрався на інший бік. Коли черга дійшла до Надійки, вона лячно подивилася й стрімку воду.

- Я боюсь! Мені голова крутиться.

- Стрибай! Я підстрахую.

 Мишко вхопився за руку Василька, другу він простягнув до Надійки, звісившись над бурхливою водою. Дівчина стрибнула на слизький камінь, він заворушився під ногами в Надійки, вона втратила рівновагу й впала у воду. Стрімкий потік підхопив і поніс дівчинку до ніші в стіні.

- Тримайся! - викрикнув Мишко й кинувся в крижану воду. Ще б мить і Надійка зникла  у  розмитій стіні, куди із шумом зникала вода, та в останню хвилину дівчина вхопилася за кам’яний виступ. Вода сердито забурлила навколо неї. Мишко в цей час підплив і подав їй руку. Дівчина, яку вже покидали сили, ухопилась за рятівника.  Тоді Мишко вперся ногами в стіну й переборюючи потік, потягнув промоклу Надійку до берега. Миколка, який стояв на протилежному боці потічка й освітлював тунель ліхтариком, полегшено зітхнув. Василько перехилився й зафіксувавши ноги у виступі стіни, щоб не зірватися у воду, допомагав Мишку витягти дівчинку.

 Промокла до нитки Надійка, насилу вибралася на сухе. Вона добряче наковталася води й цокотіла від холоду зубами. Мишко вже не міг вилізти на берег самотужки, холодна вода ніби паралізувала йому ноги. Василько - витяг друга, замало сам, не зірвавшись у потік; лише балансуючи на крайньому камені, дивом утримав рівновагу. 

- Скидайте мокре вбрання! Я вас розітру! – скомандував Василько.

Надійка засоромилася й відмовилася роздягатися.

- На перевдягнися! - Василько зняв і простягнув дівчинці свою сорочку. Надійка вдячно поглянула на хлопця. Мишко, у цей час, викручував у кутку, під стіною свої штани, від холоду на ньому повиступало гусяче тіло.