Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6056-1
- Переводчик: Анатолій Сагак
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна». Краткое содержание книги:
У приватній лікарні Тіні Земля чоловік на ім'я Карл Корі одужує після автокатастрофи. Утративши пам'ять, він і не здогадується, що насправді є одним із дев'яти принців Амбера — Корвіном. Чоловік тікає з лікарні. Йому вдається знайти свою сестру, а потім і брата, відшукати дивну колоду карт Таро, на яких зображений і він сам, а потім пройти Лабіринтом... Згадавши, хто він насправді, Корвін прагне здобути корону Амбера.
Та він ще не знає, що проти королівства збираються злі сили...
Запахло тютюновим димом.
Нарешті Ґанелон заговорив, неголосно і неквапно.
— Пам'ятаю Авалон. Родом я зі шляхетної сім'ї, та не можу сказати, що відзначався якоюсь шляхетністю. Швидко змарнував увесь свій спадок і подався в розбійники: грабував подорожніх. Згодом приєднався до зграї таких самісіньких лайдаків, як і я. Якось зрозумів, що виділяюся з-поміж них силою, і тоді очолив цю злочинну ватагу. За наші голови було оголошено нагороду. Моя голова коштувала найбільше.
Тепер він говорив швидше, голос його став чистішим, а слова розповіді лунали відголосом із минулого.
— Авжеж, я добре пам'ятаю Авалон, — повторив він, — царство срібла та тіней, прохолодних водойм. Зорі світили, як вогні, а зелень завжди буяла так, неначе надворі літо. Юність, кохання, краса — все це було у мене в Авалоні. Швидкі скакуни, блискучий метал, м'які губи, темний ель... Честь... — він скрушно хитнув головою.
— Одного дня, вже в пізніші часи, — по хвилі продовжив Ґанелон, — коли в королівстві палала війна, тамтешній правитель оголосив помилування тим злочинцям, які підуть разом з ним на заколотників. Звали того правителя Корвін. Я зголосився на його заклик і вирушив на війну. Дослужився до капітана, потім став воєначальником. Ми перемагали у баталіях, придушували заколоти. У королівстві знову запанував мир, і я залишився при дворі Корвіна. Гарні були часи! Згодом на кордоні час від часу почали виникати сутички, та ми завжди перемагали в них. Корвін доручив мені самому з'ясовувати все з порушниками спокою. Він хотів одружитися з дочкою дрібного шляхтича і, щоб вивищити його, подарував йому герцогство. А річ у тому, що я вже сам давно облизувався на те герцогство, та й Корвін якось натякнув мені, що колись воно стане моїм.
От я й розлютивсь, як дідько, і коли мене з бойовим загоном відіслали на південний кордон, де постійно траплялись якісь заворушення, я зрадив сюзерена та своїх воїнів. Багато мого люду полягло тоді, а в королівство вторглися чужинці. І лорд Корвін, щоб не пустити їх далі, мусив теж братися до зброї. Сили загарбників були великі, я сподівався, що вони захоплять королівство. Та Корвін, хитрий лис, їх обдурив і переміг. Я кинувся навтіки, але мене зловили та привели до нього, він мав винести вирок. Не ставши перед ним плазувати, я плюнув у нього і прокляв. Ненавидів навіть землю, на яку ступала його нога. Засуджений до кари має право триматися гідно і стріти кінець як справжній чоловік. Корвін пообіцяв мені, що, беручи до уваги мої старі заслуги, не каратиме мене на смерть. Я відповів, щоб він запхав свою великодушність собі в одне місце, і мені стало зрозуміло, що лорд знущається.
Наказавши відпустити мене, Корвін підійшов ближче. Я добре знав, що за бажання він убив би мене голіруч. Хотів зчепитися з ним, але з того нічого не вийшло. Одним ударом він збив мене з ніг і оглушив. Коли опритомнів, то вже лежав упоперек його коня, примотаний до крупа. Зрозуміло, що й Корвін був там. Усю дорогу він читав мені нотації. Я вперто мовчав. Ми проминали різні землі, як чудові, так і жахливі, й це остаточно утвердило мене в думці, що він обдарований силою чарів. Не думаю, що в усьому Авалоні знайшовся б хоч один мандрівник, який бував у тих краях, котрими везли мене того дня. Коли ми приїхали, Корвін зачитав мені свій вирок (мене було засуджено до вигнання з Авалону), відв'язав мене від коня, зсадив на землю, тоді розвернувся та поскакав світ за очі.
Розказавши це, Ґанелон замовк, почав розпалювати люльку, що встигла згаснути, а коли розкурив її, повів далі:
— Синці, забої, сліди від укусів — такого добра я завжди мав удосталь. Мені однаково перепадало від людей та звірів. Дивуюсь, як я взагалі там вижив. Із усіх куточків цього королівства Корвін вибрав для мене найгірший. Та от одного дня мені всміхнулась удача. Якийсь пихатий латник зажадав, щоб я забирався з його дороги, бо він, бачите, не мав як проїхати. І тут мені стало байдуже, загину чи ні. Я обізвав його вилупком рябої хвойди й порадив забиратися під три чорти. Рицар кинувся на мене, та я вхопив його спис, упер вістрям у землю, і нападник злетів з коня. Я вихопив кинджал ворога, і в нього з'явилася друга усмішка — на горлянці. Отак я роздобув собі коня та зброю. А там наставала пора віддячувати тим, хто був зі мною нелюб'язний. Я повернувся на велику дорогу й зібрав собі зграю таких самих розбишак, як я. З кожним днем наша зграя зростала. Коли нас було кілька сотень, ми мали вовчий апетит. Без зусиль могли захопити невелике містечко і зробити з ним усе, що заманеться. Місцеві ополченці нас боялися. Гарне було життя, хоча й не настільки, як в Авалоні, якого вже не побачу. Всі заїзди тремтіли від страху, коли чули тупіт наших коней, а подорожні за нашої появи мочили штани. Ха! Таке життя тривало кілька років. Великі воїнські загони намагалися нас вистежити й знищити, але нам щоразу вдавалося вислизнути чи підстерегти їх із засідки. А потім звідкись узялося це чорне коло, і головне, ніхто не брався пояснити, чому та як воно з'явилося.
Він енергійно пахнув люлькою, дивлячись кудись у далечінь.
— Розповідали мені, що все почалося з маленького кола поганок, багато західніше цього місця. У центрі того кола знайшли мертву дівчинку. Той чолов'яга, який на неї натрапив, — а це був батько дівчинки, — через кілька днів сконав у страшних корчах. За колом невдовзі закріпилася недобра слава. Воно швидко зростало — за кілька місяців було з пів ліги в поперечнику. Всередині кола трава висихала і ставала сріблястою, наче метал, однак вона була жива. Дерева скрючувалися, листя на них чорніло. Воно ворушилося навіть тоді, коли не було вітру, а між деревами носились і витанцьовували нетопирі. А сутінкової пори було видно, як там блукають дивні тіні — вони ніколи не виходили за межі кола, — а вночі там горіли вогні, такі, як маленькі багаття...
Коло зростало та зростало, і ті, що мешкали неподалік від нього, втікали — не всі, але більшість. Дехто залишався. Казали, що в тих, хто зостався, була якась угода з пекельними тварюками. А коло зростало та зростало, мов кола від кинутого у воду каменя. І людей, які вирішили залишитися в тому колі, більшало. Я спілкувався з ними, бився з ними, вбивав їх. Складалося враження, що в їхньому нутрі вже було щось мертвотне. Голосам цих людей бракувало виразності та глибини, притаманних людям, які думають, перш ніж сказати, і добре розуміють, що говорять. Їхні обличчя рідко виражали якісь почуття, вони нагадують посмертні маски. Потім ці виродки почали виходити за межі кола, зграями, і займалися мародерством. Людей вони вбивали, аби просто позбавити життя. Чинили звірства і паплюжили наші святині. А відступаючи, палили все вогнем. Однак ніколи не чіпали предметів зі срібла. Потім, через багато місяців, з кола почали вигулькувати й інші створіння, на кшталт тих пекельних котів, що ви убили.
Опісля зростання кола вповільнилося, воно майже зупинилося, неначе досягло певної межі. А ось тварюк із нього побільшало, тепер кого там тільки не було! Траплялися навіть такі, які нападали серед білого дня. Коли вони спустошували вщент околиці кола, воно знову бралося зростати, захоплюючи ці сплюндровані місця. Тепер розширялося тільки так. Старий король Утер, який тривалий час намагався мене впіймати, уже й думати забув про моїх розбишак й усі свої сили кинув на те, щоб не дозволити цьому клятому колу розширюватися далі. Мене воно теж починало непокоїти, перспектива бути з'їденим під час сну якимось потойбічним кровосмоком не дуже втішала. І тоді я зібрав своїх людей — п'ятдесят п'ять чоловіків, лише тих, які зголосилися самі, проти волі нікого не силував, і якось післяобідньої пори ми поїхали туди. Набрівши на юрму тих людців з мертвотними пиками (вони палили заживо козла на кам'яному вівтарі), ми атакували цю мерзоту. Одного захопили в полон, примотали мотузками до того ж кам'яного вівтаря і допитали як слід. І він розповів нам, що те коло зростатиме доти, доки не вкриє всю землю, від моря до моря. А нам, якщо хочемо врятувати свої шкури, не залишається нічого іншого, як приєднатися до них. Тут один з моїх розбишак ударив його кинджалом, і він сконав. Таки сконав, бо я добре знаю, що таке мрець, адже не раз відправляв людей на той світ.