Чому люди тупі? Психологія дурості
- Автор: Марміон Жан-Франсуа
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-7615-4
- Переводчик: Марина Марченко
- Жанр: Психология
Электронная книга - «Чому люди тупі? Психологія дурості». Краткое содержание книги:
- Як інтернет і соціальні мережі роблять нас дурними
- Чому дуже розумні люди часом вірять у дурниці
- Як боротися з колективною тупістю
- Пропаганда відсталості та методи протистояння обскурантизму
У цій сміливій, часом зухвалій і відвертій історії психіатри, вчені, філософи, соціологи та письменники з усього світу пропонують нам свій погляд на людську дурість, її природу і на те, чому вона досі існує в нашому житті.
Отже, дурість промишляє мімікричним паразитизмом: вона експлуатує чесноти й очікування, пов’язані зі справжніми плодами людського розуму, діє через псевдорозсудливість[121]. А це потребує певної форми інтелекту, як зауважив Роберт Музіль, який вважав дурість «не так браком розуму, як зреченням його перед завданнями, які він начебто виконує» і «дисгармонією між упередженням почуттів і розсудком, нездатним їх приборкати»[122]. Коли не маєш нічого цікавого сказати, залишається, на жаль, можливість імітувати зовнішню подібність цікавої речі. І якщо такий підхід стає в якомусь суспільстві нормою, тоді дійсно можна говорити про «постправду».
Злий і дурний (і онлайн)
Отож постправда живиться з індивідів, поведінкою й переконаннями яких переважно керує знання, базоване на інтуїції та почуттях, себто форма дурості, що характеризується самозасліпленням, яке унеможливлює самосумнів, але намагається уподібнитися до чесного, розсудливого пошуку правди. З цього дуже узагальненого погляду виходить, що bullshit, fake news, теорії змови, «альтернативні факти», а також їхнє недоречне поширювання — це сучасні й загострені прояви старої-доброї вічної дурості. Це не аж така несподіванка: всяк може констатувати — крім дурнів, очевидно, — що «постправда» охоплює зрештою повний комплект дурощів.
Нам лишається проаналізувати кілька проявів і наслідків. Ми вже бачили, що дурість привласнює інтелектуальну царину, та це було б не так страшно, зрештою, коли б дурість не зачіпала таким чином також етику. «Провина дурня, — каже філософ Паскаль Анжель, — у неповазі до правди». Брак інтелектуальних чеснот стає моральним ґанджем. Ба й гірше, цей «світлий розум», насправді булшіттер, — це той, хто удає повагу до духовних цінностей, начебто зайнятий пошуком правди й демонструє розсудливість, але насправді лиш мавпує ці якості, щоб проникнути в певне середовище, удати інтелектуала чи просто зажити слави в суспільстві, не докладаючи зусиль. Людина, просто, так би мовити, недалека, може прекрасно шанувати правду й такий розум, який дозволяє до неї привести. Натомість булшіттер — сноб, чванько і дурень — її зневажає й експлуатує, дбаючи не про правду як таку, а про самого себе. Шкода, якої завдає дурість в такий спосіб, безмірна, незліченна, від простого мудодзвонства, суть якого в удаванні, що висловлюєш щось нове й цікаве, ба навіть радикальну й надзвичайно сміливу думку, до фарисейства, цього способу практикувати чесноту з єдиною метою бути доброчесним, і головне, щоб про це знали, результатом якого є демонстративне обурення, обурення чимсь єдино заради того, щоб обуритися і показати своє обурення, — дуже сучасне явище, яке кваліфікують як моральну пишномовність[123].
З огляду на характер того чи іншого твердження чи події, дурень негайно перелаштовується, щоб відчути й висловити своє несхвалення, своє несприйняття, своє обурення, свій гнів… просто тому, що він вирішив, що це треба тут робити, і це корисно зробити й сповістити про це якнайширшу публіку, бо це йому допомагає ствердитися як індивіду. Такий підхід запускає механізм самонамагнічування, тому що сила й мотиви цього обурення вимагають постійної пильності та заохочують шалену ескалацію з метою виділитися в цьому середовищі з дедалі гострішою конкуренцією дурості. Звідси дурнуваті троллінги, підступи, наклепи, «срачі» й «вірусні» відео, які повинні відтак змагатися одне з одним за прихильні «кліки» публіки, захопленої дедалі абсурднішою гонкою, просто щоб пропагувати дурість дня.
Крім специфічних шкод, які кожен цикл дурості здатний завдати своїм цілям, важливо підкреслити, що загальний ефект від bullshit, fake news, теорій змови, «альтернативних фактів» і від постправди, яка їх утілює, полягає не в тому, власне кажучи, щоб навіяти хибні переконання. Такий результат, очікуваний чи ні, давала пропаганда «по-старому». Сьогодні йдеться радше про те, щоб цілковито дестабілізувати наш зв’язок з правдою і підірвати довірливі стосунки, необхідні для демократичного проекту. Не вірити більше нічому, не розглядати навіть можливість дійти знань, принаймні близьких до правди, які поділяли б усі, — це, мабуть, ще згубніше, ніж просто віра в хибні речі, яка залишає принаймні надію колись виправити.
121
A. Piper, «Pseudorationality», in B. McLaughlin et A. Rorty (Eds.), Perspectives on Self-Deception, University of California Press, pp. 173—197, 1988.
122
R. Musil, De la bêtise, Allia, 1937.
123
J. Tosi et B. Warmke, «Moral grandstanding» in Philosophy and Public Affairs, 44, 197—217, 2016; Crockett, M., «Moral outrage in the digital age» in Nature Human Behaviour, 1, 769—771, 2017.