Чому люди тупі? Психологія дурості
- Автор: Марміон Жан-Франсуа
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-7615-4
- Переводчик: Марина Марченко
- Жанр: Психология
Электронная книга - «Чому люди тупі? Психологія дурості». Краткое содержание книги:
- Як інтернет і соціальні мережі роблять нас дурними
- Чому дуже розумні люди часом вірять у дурниці
- Як боротися з колективною тупістю
- Пропаганда відсталості та методи протистояння обскурантизму
У цій сміливій, часом зухвалій і відвертій історії психіатри, вчені, філософи, соціологи та письменники з усього світу пропонують нам свій погляд на людську дурість, її природу і на те, чому вона досі існує в нашому житті.
Неупереджений спостерігач, побачивши такий процес, не може не запитати себе, чи ж не тупо все це, по суті. Bullshit, постправда, альтернативні факти, fake news та інші теорії змови, — може, це просто нові назви для дурості?
Принципи сучасної дурості
Справді, у французькому перекладі для франкфуртівського bullshit обрали термін «дурість» (connerie); а bullshitter було б «мистецтвом говорити дурниці». На жаль, термін «дурість» має тут певну неоднозначність і не передає точно поняття bullshit у філософському сенсі, в якому його нині розуміють. Не заглиблюючись далеко в семантичні міркування, термін «дурість» охоплює водночас брехню, глупство, нісенітниці, невігластво та безглуздя. Надто широко, як бачимо, щоб сподіватися на тонке розуміння проблематики доби постправди. З іншого боку, термін «дурість» має ту перевагу, що привертає увагу до ролі глупоти в нашому сучасному ставленні до питання правди. Тут, в рамках нашої теми, терміни «тупість, глупство, недоумкуватість і дурість» можна вважати майже еквівалентними, але, як сказано вище, слід відрізняти їх від простого браку розуму. Насправді певний рівень інтелекту видається необхідним, щоби породжувати типову для постправди дурість: щоб вигадувати, захищати й поширювати дурощі, потрібні насправді значні когнітивні ресурси і навіть доволі витратні на мозкову енергію інтелектуальні зусилля.
Отож можна бути вельми розумним, дуже обізнаним, нещадно боротися проти помилок і неправди (в інших, звісно), залишаючись при цьому великим дурнем. Чому? Тому що такий індивід може діяти без точної мети, не знаючи напевно ціни правди й знань, не розуміючи по-справжньому, що означає знати щось, не вміючи свідомо використовувати свої знання, не турбуючись про норми й методи, які дозволяють максимально уникнути помилок, не цікавлячись причинами, які роблять ці норми й методи хорошими, і не знаючи, ні як правильно передати свої знання, ні навіть чому їх треба передати правильно[108].
Такий тип кретинізму демонструє те, що Роберт Музіль називав «інтелектуальне глупство», а Кант уважав дефектом судження, на жаль, невиліковним, на його думку. Структурно ця форма інтелектуального глупства не має іншого виходу, крім продукування bullshit, тому що концепція правди і знань, яка її мотивує, є від початку хибною.
Можна сказати, що постправда певною мірою полягає в тому, щоб задіяти й експлуатувати людський інтелект з метою змусити його виробляти й приймати оптимальні форми дурості. Нижче я описую три властивості сучасної дурості. Разом вони пояснюють появу великої маси bullshit, яка стабілізує зрештою систему пошесного кретинізму, що ми її називаємо «постправдою». Якщо одразу перейти до справи, можна означити ці риси такими термінами, як нарцисизм, самозасліплення й претензійність, і вже добре видно, як вони здатні взаємодіяти й взаємно підсилювати одна одну. Далі я скажу кілька слів про етичні наслідки дурості, що з них витікають, перш ніж перейти, — на жаль, дуже побіжно — до висновків про можливу еволюцію постправди і способів їй протидіяти.
Пристрасть торочити те саме
Ален Роже у своєму глибокому аналізі глупства доходить висновку, що йдеться не про брак розсудливості, а навпаки, про надлишок логіки[109]. Глупство є тавтологічною пристрастю торочити одне й те саме: «копійка — це копійка», «що не кажіть, релігія — це релігія», «я не дурніший за інших»… Оце дурість в усій красі, у своєму гротескному принципі тотожності «А = А», яка не каже нічого, крім того, що вже сказано й обмірковано. У підсумку — самовдоволення в чистому вигляді: я кажу те, що думаю, і я думаю те, що кажу, з тієї лиш причини, що я це кажу і я це думаю. І коли я з чимсь не згоден, це слугує доказом того, що це хибно або це мене не обходить. Має сенс тільки те, що «промовляє до мене», що входить у коло моїх інтересів і смаків. Ставити їх під сумнів — це de facto образа, бо тільки ворог може не поділяти моєї думки.
108
P. Engel, «The epistemology of stupidity», in M. A. Fernбndez Vargas (ed.), Performance Epistemology: Foundations and Applications, Oxford UP, pp. 196—223, 2016.
109
A. Roger, Bréviaire de la bêtise, Gallimard, 2008; voir aussi M. Adam, Essai sur la bêtise, La Table Ronde, 2004.