Чому люди тупі? Психологія дурості
- Автор: Марміон Жан-Франсуа
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-7615-4
- Переводчик: Марина Марченко
- Жанр: Психология
Электронная книга - «Чому люди тупі? Психологія дурості». Краткое содержание книги:
- Як інтернет і соціальні мережі роблять нас дурними
- Чому дуже розумні люди часом вірять у дурниці
- Як боротися з колективною тупістю
- Пропаганда відсталості та методи протистояння обскурантизму
У цій сміливій, часом зухвалій і відвертій історії психіатри, вчені, філософи, соціологи та письменники з усього світу пропонують нам свій погляд на людську дурість, її природу і на те, чому вона досі існує в нашому житті.
«Це моя думка, і я її поділяю» — кумедна парадигма глупства, яка була б тільки смішною, коли б не той факт, що термін «поділяю» набуває сьогодні прямого й невтішного значення, бо насправді дурість сьогодні можна «поширити» і «стежити» за нею легше й швидше, ніж будь-коли.
У тавтологічного глупства розум наче потрапив у пастку й стає лише повторенням і задоволенням себе, переможною суб’єктивністю й виробником банальностей, упереджень і штампів. Підемо далі: тавтологічний вислів, базований на принципі тотожності «А = А», звичайно, позбавлений наповнення, але має властивість негайно ставати перфомативом. «Що не кажіть, а єврей — завжди єврей» — це дійсно повна дурня, це не ґрунтується на жодних аргументах, але це воно і є, «це так», «от і все». «Ми чуємо наших клієнтів» — також дурість глибинного глупства, того ж штибу, bullshit майже в чистому виді[110], але не безрезультатна: така фраза створює ілюзію, що насправді ця компанія «чує своїх клієнтів», себто серйозно сприймає їхні побажання й працює над тим, щоб повністю їх задовольнити. Достатньо буквально її промовити, і bullshit стає ефективним просто завдяки силі свого стверджувального характеру. Нічого насправді не виконано, звісно, та саме це й треба було виконати.
Отож дурість є постійним зведенням до того самого й до себе самої[111], звідки її постійне покликання на особисті приклади, на «свідчення», на «місцевість», на «пережите», на «відчуте». Безпосередності, суб’єктивності й щирості не лише достатньо, вони дозволяють кретину надуватися гордістю й задоволенням: він вірить, що знає, про що говорить, в той час як насправді всі його твердження тримаються єдино й виключно на цій вірі, й він не здатен навіть уявити, що зовнішні підпори для його єдиної віри могли б, імовірно, зорієнтувати його, виправити чи, помріємо трохи, змусити змінити свою думку.
Дурень і сам здатний, за потреби, забезпечити собі підтримку: для цього він користується з підтверджувального упередження — цієї магнетичної сили, що дозволяє зміцнити його погляди за всіх обставин і допомагає знайти елементи, що узгоджуються з його поглядами, ігноруючи чи ретельно переінакшуючи всі ті, що їм суперечать[112].
Дурість, інтелектуальна лінь, самовдоволення й нарцисизм видаються таким чином нерозривними й зливаються в тріумфі інтуїції. Моя думка і моя реакція правильні, тому що вони мої. Той, хто не показує достатньо «щирості», «безпосередності», пафосу й переконливості, заздалегідь дискредитує себе. Він може перейматися правдою, прагнути точності, виявляти методичність, байдуже, хіба можна довіряти людині, яка говорить не «від серця», а старанно викладає факти й дбає про їхній логічний зв’язок. Саме тут, без сумніву, один з основних коренів популізму, що пояснює, як можна легко підтримати й вибрати патентованого брехуна, якщо він «з наших», — знов той самий принцип тотожності, але піднятий до глобальних масштабів[113].
І знов-таки ці механізми дурості не мають прямого стосунку до інтелекту[114]. Цілком реальний сценарій, коли люди колективно стають дедалі більшими дурнями, але загальний рівень інтелекту при цьому ні на йоту не знижується. Навпаки, інтелект вельми потрібний, щоб підтримувати таку дурну систему, зокрема запровадженням особистої епістемології[115], яка ні більше ні менше ніж уміло підтримувана віра в те, що знання — це справа інтуїції і що якесь твердження правдиве, і ми знаємо, що воно правдиве, відколи його просто оголосили таким, що ми в цьому «внутрішньо переконані», і ще краще, якщо з нього зробили «цінність», яка нас визначає.
Але ж я дурний!
Утім, дурість не була б дурістю, коли б могла себе визнати такою. На жаль, недоумок, унаслідок того, що він недоумок, не має розумової здатності, щоб усвідомити свою недоумкуватість. І тут мертва епістемічна зона, що межує з трагедією: адже дурість далеко не дурна там, де йдеться про її інтереси, і знає, як захистити себе від нападок розсудливості.
Замкнений отак у своєму принципі тотожності, дурень de facto позбавляє себе здатності бачити речі інакше, себто з погляду когось, ким він не є, включно — й особливо — з кимось, хто знає більше за нього[116]. Це те, що психологи називають ефектом Даннінґа-Крюґера, за іменами авторів, які його сформулювали[117]: некомпетентна в певній галузі особа покаже, цілком очевидно, мізерні результати в цій галузі, але на додачу, оцінюючи сама себе, вона не помітить власної нікчемності й переоцінить свої досягнення. Компетенція, в будь-чому, включає, поміж іншого, точне розуміння того, в чому полягає ця компетенція, здобута в боротьбі, важкою ревною працею і постійною самоперевіркою сумнівом. Справжній фахівець усвідомлює свою фаховість, і, добре знаючи тему, він усвідомлює, до речі, й те, чого не знає, і що йому ще треба вивчити: отож він знає свої межі; дослідження показують навіть те, що справжні фахівці дещо недооцінюють свої уміння. Дурень натомість не має найменшого уявлення про те, що дозволило б йому стати не таким дурним. Він, до речі, не знає й того, що є дурнем, бо дурню нічого не треба знати. Можна було б сказати, що це його проблема, але насправді ця проблема стає de facto проблемою інших, коли дурень, не знаючи, що він дурень, не відчуває через свою дурість жодного дискомфорту і, звісно ж, не стримується в нав’язуванні її своєму оточенню, а часом і ширше.
110
L. Penny, Your Call is Important to Us: the Truth About Bullshit, Three Rivers Press, 2005.
111
B. Cannone, La Bêtise s’améliore, Pocket, 2016.
112
R. Nickerson, «Confirmation bias: a ubiquitous phenomenon in many guises» in Review of General Psychology, 2, 175—220, 1998.
113
O. Hahl, M. Kim et E. W. Z. Sivan, «The authentic appeal of the lying demagogue: proclaiming the deeper truth about political illegitimacy» in American Sociological Review, 83, 1—33, 2018.
114
K. Stanovitch, «Rationality, intelligence, and levels of analysis in cognitive science: is dysrationalia possible?» in R. Sternberg (Ed.), Why smart people can be so stupid, Yale UP, pp. 124—158, 2002.
115
B. Hofer et P. Pintrich, (Eds.), Personal Epistemology: the Psychology of Beliefs about Knowledge and Knowing, Lawrence Erlbaum Associates, 2002.
116
Зауважмо, що так само дуже важко для когось розумного й розсудливого уявити собі ментальний усесвіт дурня. Це явище іноді називають «прокляттям знання», S. Birchet P. Bloom, «The curse of knowledge in reasoning about false beliefs» in Psychological Science, 18, 382—386, 2007.
117
D. Dunning, «The Dunning-Kruger effect: on being ignorant of one’s own ignorance» in Advances in Experimental Social Psychology, 44, 247—296, 2011.