Чому люди тупі? Психологія дурості
- Автор: Марміон Жан-Франсуа
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-7615-4
- Переводчик: Марина Марченко
- Жанр: Психология
Электронная книга - «Чому люди тупі? Психологія дурості». Краткое содержание книги:
- Як інтернет і соціальні мережі роблять нас дурними
- Чому дуже розумні люди часом вірять у дурниці
- Як боротися з колективною тупістю
- Пропаганда відсталості та методи протистояння обскурантизму
У цій сміливій, часом зухвалій і відвертій історії психіатри, вчені, філософи, соціологи та письменники з усього світу пропонують нам свій погляд на людську дурість, її природу і на те, чому вона досі існує в нашому житті.
Вимога національного суверенітету також спочатку з’явилась як розумний проект, як вираження прагнення громадян до автономії, гідності й рівності. Проте цей ідеал був вельми емоційно навантажений: його вихід на сцену супроводжували священні церемонії, подібні до релігійних культів. У цьому контексті можна згадати свято Свободи, влаштоване Конвентом 10 листопада 1793 року перед собором Нотр-Дам, і пізніше — великі маніфестації, організовані Муссоліні й Гітлером, присвячені культу цих керівників. З розвитком демократії ближче до кінця XIX століття політика стає справою кожного, великим театром пристрастей, індивідуальних і колективних, інтелектуалів, політичних активістів і мас, які захоплюють громадський простір зі своїми матеріальними вимогами, бажаннями й вигадками.
Особи, які формують свідомість спільноти — етнічної, релігійної чи національної, — відчувають різноманітні емоції, але перш за все такі, що мобілізують почуття спільної ідентичності. Пройнявшись націоналістичними переконаннями, вони створюють собі взірцевий колективний ідеал. Ця тенденція сама собою не становить проблеми, але нарцисизм, який нею рухає, може стати джерелом згубних ілюзій. Наприклад, ідею, що їхня нація мала велику історію й на неї очікує особливе майбутнє. Ця претензія на вищість іде в парі з приниженням чужого. Вона тим більш агресивна, що стверджується завжди групою більш-менш структурованою, натовпом, арміями чи політичними рухами, які виступають під орудою беззаперечних лідерів. Справді, націоналізм дає раціональну й прийнятну відповідь на потреби особистої гідності, але також на все, що випливає з потреб і бажань більш або менш пристойних: соціальну заздрість, гордість, агресію та бажання домінувати. Підносячи бажання слави, честі, фізичної сили й мужності, націоналізм скористався зі старорежимних концепцій благородства. Він запропонував людям, зокрема найменш стійким поміж них, можливості, щоб вгамувати відчуття неповноцінності й безпорадності[127].
Груповий ідеал і його негативний бік
Усе, що стосується нарцисизму, — делікатна субстанція. Ось чому надмірне піднесення нації ґрунтується на відчутті небезпеки, хоч чим вона визначається: соціально-економічною вразливістю чи радше психологічними причинами. Відчуття небезпеки вимагає захисту культурних і політичних кордонів. Націоналізм перебуває у близьких стосунках з ксенофобією та расизмом. Оскільки уявлення про гармонію злиття — в центрі його концепції, чужий символізує перешкоду цьому бажанню. Націоналісти привласнюють право говорити від імені національної спільноти і хочуть виключити з неї тих, кого підозрюють у перешкоджанні згуртованості. Вони використовують національний ідеал, щоб заплямувати все, що суперечить їхнім політичним концепціям. Свої потреби й бажання захисту проектують на посланих Божою ласкою керманичів або на містичні образи природи-матері й розрадниці. Такий ідеалізований образ нації несвідомо покликається на материнський всесвіт раннього дитинства, з якого треба виключити тих, кого сприймають як бунтівників. В апогеї націоналізму це насамперед євреї. На підйомі націоналізму в Німеччині та Франції їх сприймали як «чужинців», які підривають гармонію національної громади. «Кожне суспільство, — нагадував Жорж Деверо, — створює собі груповий ідеал», який потребує свого антигероя. Єврей дозволяв національній громаді встановити власні віртуальні кордони. Єврей був «антиідеалом групи», який мав за головну роль «слугувати жупелом групової ідеї, втілюючи — як приклад того, чого треба уникати, — все, чого ідея групи не включала і повинна була уникати за будь-яку ціну»[128].
Після Другої світової війни націоналізм продовжився в США. Він навіював вимоги державної незалежності борцям з колоніальним імперіалізмом. Натомість в більшості європейських країн він втратив свій вплив. Трагедії, заподіяні фашистськими режимами, частково дискредитували його, водночас у політичних дебатах запанували ідеологічні системи великих держав. До того ж переваги соціальної держави й суспільства споживання пропонували інші джерела нарцисичного задоволення, не пов’язані з величчю і славою нації та збройним захистом її інтересів.
127
P. de Senarclens, Nations et nationalismes, Sciences Humaines, 2018.
128
G. Devereux, «La psychanalyse appliquée а l’histoire de Sparte», in Annales. Histoire, Sciences Sociales, 20e Année, N°1 (Jan.-Févr., 1965), p. 31—32.