Чому люди тупі? Психологія дурості

Чому ми миримося з таким інтелектуальним паразитом? Адже брехуна, коли його викрито, зазвичай засуджують, зневажають і зрікаються; а булшіттер буяє собі в повній безкарності. Франкфурт залишає це питання відкритим, «як вправу для читача», утім деякі психологічні механізми, разом з особливими соціальними й культурними факторами, дозволяють пояснити це цікаве явище. З одного боку, ми начебто надто поблажливі щодо bullshit: коли хтось верзе казна-що, наша перша реакція — спробувати знайти сенс в його висловлюваннях, виснувати, в чому він має рацію щодо даної ситуації, та, за потреби, надати тлумачення, яке б задовольнило цю потребу. Дуже часто слухачі bullshit роблять таким чином велику частину роботи булшіттерів. З іншого боку, bullshit може також користуватися з певної культури оточення: коли самовпевненість, безпосередність і щирість цінуються більше за простий факт, що людина говорить зрозумілі й правильні речі, тоді bullshit не тільки пройде непоміченим, а ще й процвітатиме. Франкфурт, до речі, завершує свій аналіз такими словами: «щирість сама собою — це bullshit». Отож говорити «від серця», висловлюватись з «запалом і пристрастю», виказувати «глибину своїх думок», розмовляти як «чоловік з чоловіком», бути прямолінійним і «рішучим і сміливим» — це сучасні цінності, які шанують значно більше за методичність, розсудливість, ясність і точність, і навіть заміняють їх.

Зі «щирими й безпосередніми» мовцями і «милосердними» слухачами, які можуть легко й постійно мінятися ролями і які за кожної нагоди зміцнюють і поширюють оточення, придатне до такого типу взаємодії, усі обставини об’єдналися для досягнення критичної маси bullshit в публічному дискурсі. Якщо цей аналіз правильний, у нас, здається, є пояснення пришестя «постправди», яку Оксфордський словник обрав «словом року» — 2016 і тлумачить як «обставини, в яких об’єктивні факти мають менший вплив на формування громадської думки, ніж звернення до емоцій та особистих переконань»[107]. Неминучий наслідок такої ситуації — упевненість, що той, хто не поділяє нашої думки, помиляється, намагається нами маніпулювати, глибоко аморальна особа й не поважає наші переконання, які є нашою правдою. Звідси поляризація суперечок, в яких кожен прагне захистити й нав’язати свій погляд, дискредитуючи відповідно погляди інших, щоб якнайпомітніше засвідчити свою непідкупність, рішучість і моральні чесноти, навіть у межах свого «табору». Звісно, у цьому пекельному процесі правда, факти, справжні речі стають цілковито другорядними і навіть відверто підозрілими.