Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття
- Автор: Андрейчик Марко
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда
- ISBN: 978-966-441-465-4
- Переводчик: Ігор Андрущенко
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття». Краткое содержание книги:
У книжці «Інтелектуал як герой в українській прозі 90-х років XX ст.» розглянуто прозу провідних авторів того часу як захопливий наратив, наповнений колоритними персонажами. Д-р Марко Андрейчик зосереджується на ролі інтелектуала у створенні пострадянської української ідентичності, відстежує злети й падіння цих героїв у процесі їх намагання переінакшити творчу сферу.
Основні теми в прозі письменників-вісімдесятників, показові для хаотичної тенденції, — це розчарування інтеліґента суспільством пострадянської України, несумісність інтелектуалів різних статей і самосприйняття письменників-вісімдесятників, що належать до втраченого покоління — разом з зображенням українського інтелектуала здебільшого як хворого, все це з’явилося разом з ейфорією початку 1990-х. Розпад Радянського Союзу уможливив нові підходи до української ідентичності, і тепер можна було ввести нові компоненти цієї тотожності — українська ідентичність пливла без правúла й без вітрúла, гнана потоком невпинних змін. Несумісність українських інтелектуалів — симптом цієї нестійкості — ці інтелектуальні герої не можуть знайти осіб, з якими вони могли би зжитися, бо ж їх власні особистості так зсунулися, що й самі не знають, хто ж вони насправді. Інтерес суспільства до української культури і ейфорійні врочистості швидко перейшли у загальну байдужість. Юрій Іздрик описав вісімдесятників так:
І ось ми, купка «розгублених інтеліґентників», озираємося довкола із страхом, зневірою та відчаєм. Нас ятрить невдоволене честолюбство і гнітить відсутність орієнтирів: ми боїмося черні, що вирує довкола, і з неменшим острахом помічаєм ознаки черні всередині себе; ми зневажаємо всіх, хто не «ми», і не знаємо, ким є самі»[156].
Ці інтелектуали хотіли бути вільними від соціальної відповідальності, але дійшли до зневіри, коли їхнє мистецтво втратило свій широкий резонанс. Вони прагнули відкритості і гнучкості в українській ідентичності, але потім самі захворіли на дезорієнтацію. Цю плутанину значною мірою можна пояснити тим, що вони розчарувались у тій країні, якою стала незалежна Україна. Вони зрозуміли, що їхня версія української ідентичності була, мабуть, занадто крихкою, попервах, для загальної постмодерністської деконструкції. У стані хаосу, письменники-вісімдесятники — це травмована група, якій потрібен якийсь новий кістяк, що міг би зібрати докупи свободу на противагу гніту, забезпечуючи підтримку, що її дає стабільність. Такий кістяк вони прагнутимуть побудувати у своєму мистецтві, у своєму русі до спільноти.
Частина III. Спільнота
Як я вже згадував у вступі, три тенденції в пострадянській українській літературі — ейфорія, хаос і спільнота — не слід інтерпретувати як цілком різні і окремі події. Натомість їх треба розглядати як рухи, які переплітаються і співіснують, часто в одному конкретному літературному творі. В ейфорійному русі початку 1990-х років письменники-вісімдесятники ступили наперед у процесі переходу української культури від соціальної відповідальності і метафізичного характеру, що їх традиційно вимагав від неї український національний міф; ця новоявлена свобода, однак, також викликала загальну дезорієнтацію і неприкаяність пострадянських інтелектуальних героїв, які населяли їхню прозу. Ще раз витиснений на задвірки суспільства, цей український інтелектуал часто зображується як хворий і зайвий у своїй країні. Хаотичний рух засвідчив, що ідентичність українського інтелектуала занадто крихка як на подальшу нестабільність, викликану постмодерністською деконструкцією. У результаті, в русі до спільноти, український інтелектуал повертається до метафізичних і структурних проблем — тих самих, проти яких вони виступали в рамках ейфорії — у пошуках стабільності. Таким чином, проза письменників-вісімдесятників також містить у собі відступ назад до поняття абсолютного, яке є невід’ємною частиною успадкованого ними українського національного міфу. Складовою українського національного міфу, що, як виявилося, важила найбільше для письменників-вісімдесятників, з цього погляду був міф, пов’язаний з українською мовою.
156
Іздрик. Четверговий маніфест // Четвер. — 1999. — № 8. — С. 18.