Моя неймовірна подруга
- Автор: Ferrante Elena
- Серия: Неаполитанский квартет #1
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-5416-9
- Переводчик: Любовь Котляр
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Моя неймовірна подруга». Краткое содержание книги:
Наприкінці літа на Ріно почали тиснути все більше, щоб коли гурт друзів з району збирався десь на піцу чи на прогулянку, він брав із собою сестру. Але Ріно хотів свободи. Здається, він теж змінювався, Ліла запалила в ньому фантазію та надію. Але спостерігати за ним та слухати його не викликало особливого задоволення. Він став хвастуном, не втрачав жодної можливості, щоб почванитися, яким здібним він був у своєму ремеслі, і що скоро він розбагатіє. Він постійно повторював одну й ту саму фразу, що, видно, йому особливо подобалася: «Треба не так вже й багато, трішки везіння, і тим Соларам я сцятиму в очі». А для цього вихваляння головною умовою була відсутність сестри. У її присутності він почувався незручно, промовляв одну-дві фрази і замовкав. Він помічав, що Ліла дивилася на нього невдоволено, бо він міг видати всім їхню спільну таємницю, порушити домовленість, а тому не хотів, щоб вона плуталася у нього під ногами — вони й так щодня надривалися разом над роботою у чоботарській майстерні та в крамниці. Він намагався вислизнути з дому сам і вихвалятися, як той павич, у колі друзів. Але інколи йому доводилося таки приставати на їхні вимоги.
Якось у неділю, після тривалих суперечок з нашими батьками (Ріно змушений був великодушно пообіцяти їм наглядати і за мною теж), ми вийшли погуляти ввечері. Ми подалися у центр, де світилися вивіски крамниць, на вулицях було повно народу, у повітрі смерділо протухлою від спеки рибою, але линули і приємні запахи з ресторанів, барів та кондитерських, що на вигляд були набагато розкішнішими, аніж бар-кондитерська «Солара». Не пам’ятаю, чи Лілі вже доводилося раніше бувати в центрі з братом чи кимось іншим. Навіть якщо і доводилося, вона мені про це точно нічого не казала. Але я добре пам’ятаю, що тоді вона увесь вечір промовчала, мов німа. Ми переходили через площу Ґарбільді, але вона постійно відставала: то розглядала чистильника взуття, то зупинялася, щоб краще роздивитися якесь розфарбоване бабище чи підозрілого виду чоловіків і хлопців. Вона так прискіпливо й відверто дивилася перехожим безпосередньо в обличчя, що дехто сміявся, а хтось показував жестом: чого тобі треба? Час від часу я її підганяла, тягнула за собою, бо переживала, що ми загубимо Ріно, Пасквале, Антоніо, Кармелу, Аду.
Того вечора ми подалися до піцерії на проспекті Умберто І, більш відомого як проспект Реттіфіло, щоб повечеряти у веселій компанії. Мені здалося, що Антоніо дещо упадає за мною, це мене порадувало, бо урівнювало залицяння Пасквале до Ліли. Але тут сталося непередбачуване. Чоловік років тридцяти, що робив піци, почав розкручувати у повітрі тісто з дещо надмірною майстерністю і обмінюючись усмішками з Лілою, яка захоплено за ним спостерігала.
— Припини негайно, — наказав їй Ріно.
— А я нічого не роблю, — відповіла вона, змусивши себе відвести погляд у інший бік.
Та вже згодом справи погіршилися. Пасквале, сміючись, сказав, що той чоловік (нам, дівчатам, він видавався старим, бо мав на пальці обручку і, напевне, вже й дітей) нишком послав Лілі повітряний поцілунок, ледве приклавши пальці до губів. Ми всі відразу повернулися у його бік: нічого такого, він просто робив своє діло. Але Пасквале, так само сміючись, звернувся до Ліли:
— Так то правда, чи я помиляюся?
Ліла з дурнуватим сміхом, що не мав нічого спільного з відкритою усмішкою Пасквале, відповіла:
— Я нічого не бачила.
— Досить тобі вже, Пасквале, — промовив Ріно, окинувши розлюченим поглядом сестру.
Але Пелузо підвівся, підійшов до столу, де готували піци, обійшов навколо і все ще з тією самою усмішкою зацідив чоловікові ляпаса, від якого той вдарився об розчинені дверцята печі.
Тут підбіг хазяїн піцерії, невисокий блідий чоловічок років шістдесяти, Пасквале спокійно сказав йому, що всього лише мав дещо прояснити його робітникові, але тепер усе гаразд. Ми доїли піцу у мертвій мовчанці, опустивши очі до тарілок й жуючи повільно, немов та піца була отруєна. Коли ми вже вийшли на вулицю, Ріно накинувся з лайкою на Лілу і врешті пригрозив: «Якщо будеш так поводитися, то сидітимеш вдома».
Що сталося? На вулиці всі перехожі чоловіки на нас дивилися — гарних, вродливих і не дуже. І не лише хлопці, а й вже дорослі чоловіки. Так було завжди, і в нашому районі, і за його межами. Тож Ада, Кармела та і я сама — особливо після випадку з Соларами — привчили себе не підводити погляд, вдавати, що не чуємо всі ті образливі слова, що нам промовляли услід, і йти собі далі. Ліла — ні. Прогулянки з нею у неділю стали дуже напруженими. Якщо хтось дивився на неї, вона дивилась у відповідь. Якщо хтось казав їй щось услід, вона здивовано зупинялася, мовби не вірила, що мова йде про неї, а інколи навіть відповідала з цікавості. І що дивно, на її адресу майже ніколи не відпускали тих вульгарних жартів, що часто діставалися іншим дівчатам.