Таємниця гірського озера
- Автор: Ананян Вахтанг Степанович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: Державне Видавництво дитячої литератури УРСР
- Переводчик: С. Калустянц
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Таємниця гірського озера». Краткое содержание книги:
Нічого не сказавши вчителеві, хлопці пішли на Чанчакар без нього. В їхніх серцях, як і в кожному юному серці, горіло бажання самим зробити таке відкриття, яке могло б здивувати всіх…
Наступного дня рано-вранці Армен, Грикор і Камо стояли на вершині Чанчакару. Біля розорених гнізд ще літали бджоли. Хлопчики з великими труднощами спустилися по вірьовочній драбині в найбільшу печеру.
Цього разу вони вирішили оглянути все уважніше. Коли проходили вузьким коридором, що вів до «печери постелей», Грикор враз зупинив Камо:
— Поглянь-но, тут ліворуч є дірка, ніби нора борсукова.
При блідому світлі кишенькового ліхтарика вони побачили вузенький прохід. На його стінах залишилися сліди лома, що пробив колись тут шлях жителям печери.
Камо проскочив у цю щілину.
— Всі за мною, хлопці! — скомандував він. — Тільки нагинайтеся нижче.
Вони ще не встигли влізти в прохід, як почувся болісний стогін Грикора:
— Ой, цей проклятий камінь! Сліпий він, чи що? Не бачить, що людина йде!
— Що таке? Стукнувся об камінь лобом?
— Еге ж. Та ще який міцний камінь, будь він проклятий!
Камо і Армен розсміялися. Дивний хлопець цей Грикор: боляче йому, а він усе жартує! Вони не знали, правда, що в Грикора зараз течуть сльози з очей, а на лобі набігла велика синя гуля. Які тут жарти! Але гумор у Грикора був від природи, і без жарту він розмовляти не міг.
Подолавши кілька метрів шляху, хлопці вийшли вузьким коридором до невеликого грота. Висічені в скелі східці вели в іншу, велику печеру. Вона була круглої форми, з куполоподібним склепінням. Фантастичні, немовби виліплені, фігури, що вкривала стелю і стіни печери, надавали їй казкового вигляду. Кольорові, прозорі, вони, здавалося, були твором якогось геніального художника.
Хлопчики в захопленні розглядали це чудове природне ліплення.
— Вони, мабуть, з вапняку та різних мінеральних солей. їх розчинял-а вода, і розчин стікав на стіни, а потім застигав. Так і утворилися ці химерні фігури — сталактити.
Несподівано Грикор скрикнув і, не з змозі вимовити й слова, показав у куток.
Хлопчики глянули в куток, і жах опанував їх: вони побачили там два кістяки, що сиділи плече до плеча. На черепі в одного з них був шолом, що сліпуче виблискував дорогоцінними каменями. Під шоломом зяяли очні впадини, страшним оскалом зубів шкірилась щелепа.
Перший опам’ятався Камо.
— Не бійтеся, це людські кістяки, — сказав він. — Ось ми й знайшли хазяїна персня — Артака, — показав Камо на кістяк у блискучому шоломі. — А це — дружина полководця.
Камо доторкнувся до коштовного намиста на шиї другого, меншого кістяка. Воно яскраво блиснуло в сутінку печери.
Уважно оглянувши кістяки, Камо знайшов тонкий, вузький кинджал, що стирчав між ребрами кістяка чоловіка, з рукояткою, всипаною дорогоцінним камінням.
— Артак у відчаї кінчив життя самогубством. — сказав він.
— Так, Аргак заколовся, — підтвердив Армен, — але скоріше, щоб не потрапити до рук ворога, ніж з відчаю… Оце-то смерть! Ти поглянь на його руки: це був могутній чоловік. Уявити лише — до чого велике серце було у цього полководця! Я читав про нього. Але яким був його кінець!..
Хлопчики уявили собі трагедію, що сталася в цій печері. Похмура картина далекого минулого захопила їхню уяву.
— А печера ця схожа на храм, — сказав Камо. — Гляньте: зі стелі ніби лампади звисають, на стінах факели, свічки… Ліплення якесь. Погляньте, як усе сяє, переливається барвами!
— Дивіться: меч, меч Артака! Який красивий, весь у дорогоцінному камінні!.. І який важкий — не підняти. Щоб битися з таким мечем у руках, треба бути величезним і сильним, як ти гадаєш, Камо? — запитав Армен.
— Артак і був саме таким. Глянь на кістяк — гігант! — відповів Камо. — Що з тобою, Грикоре, на тебе, здається, страх напав?
— А то не нападе! Дивись!..
Недалеко від перших двох хлопчики побачили ще кілька кістяків. Поряд з кістками лежали щити, сагайдаки з стрілами, луки, мідні шоломи і бронзові лати.
— Ось і воїни Артака, — промовив Армен, — наші предки, захисники нашої країни… Знаєте що? Ми нічого не братимемо. Невідомо, як треба поводитися з такими старожитностями. Нехай по них Арам Акопян прийде або приїдуть з Єревана. Ми візьмемо лише ці речі. — Армен вручив Грикорові сагайдак і бронзовий щит: — Їх понесеш ти. Меч візьме Камо — він найсильніший. А я беру кинджал.
Камо і Грикор погодилися з Арменом.
Кожний узяв свою ношу, і всі разом вийшли з печери. Коли вони піднялися на вершину скелі, від озера знизу долинуло тривожне: «Болт… бо-олт… болт!..»