Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом

Романтизм відкрив нову наукову дисципліну — філософію історії. Її метою було продемонструвати єдність історичного процесу та показати історію людства в її безперервному, послідовному розвитку. У самій історіографії ця тенденція привела до спроб створення всесвітньої історії. На думку Луїса Мінка, загальна історія стверджувала, що історія людства являє собою єдину історію, котра керувалася центральною темою або сюжетом і вважала локальні історії притокою цього головного історичного наративу. Загальна історія розглядала велике розмаїття подій, звичаїв та інституцій як «переміщення єдиного та незмінного набору людського потенціалу та можливостей, диференційованих лише наслідками географії, клімату, раси та інших природних випадковостей»[123].

Гердер бачив національні історії та всезагальну історію в діалектичному зв’язку. Він розглядав нації як справжні рушійні сили історії, оскільки лише за їхньою допомогою людство здатне цілковито розкрити свій потенціал. Гердер відкинув тенденцію Просвітництва вважати попередні епохи «варварськими» та висловився на користь відповідної оцінки кожної епохи й кожної нації. Його висока оцінка Середньовіччя особливо суперечить погляду, поширеному в епоху Просвітництва. Погляд Гердера на історію, так само як і його погляд на Volk, швидко захопив романтичну уяву Європи та Росії. Це відображено в гоголівських статтях, опублікованих у книзі «Арабески» 1835 року, на якій великою мірою і ґрунтується цей розділ[124].

Модерна російська історіографія, яка прийшла на зміну попередній літописній традиції, народилась у XVIII столітті. Вона була відкрита німецькими вченими, пов’язаними з Російською академією наук, і такими росіянами, як Татіщев, Ломоносов і Щербатов. Під «модерною історіографією» я маю на увазі безперервний наратив на основі критичного аналізу автентичних документальних джерел, які звільнилися від біблійної хронології та легенд. Вона прагнула пояснити сукупність минулого соціального життя, враховуючи економічні, географічні та етнографічні чинники[125]. Жоден із піонерів російської історіографії не зумів створити безперервну та повну історію Росії, а їхні спроби не можна було вважати по-справжньому модерними у прямому значенні цієї дефініції. Ніколай Карамзін, відомий письменник і офіційний історіограф імперії, якого стали вважати «першим істориком» Росії, у своїй 12-томній «Історії російської держави» (История государства Российского, 1818—1826) сягнув 1611 року. Ця праця вселила гордість у росіян і переконала їх у власному славному минулому. Вона підтримувала династичний погляд на російську історію та стверджувала, що самодержавство було найбільш адекватною політичною системою для Росії. Протягом більшої частини XIX століття «Історія» Карамзіна залишалася найбільш популярною книгою подібного роду, ставши основою для підручників з російської історії та погляду західних європейців на Росію[126].