Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом
- Автор: Бояновська Едита М.
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-125-0
- Переводчик: Андрій Бондар
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом». Краткое содержание книги:
На відміну від зосередження Карамзіна на державі, гердеріанець Ніколай Полєвой вважав, що російська історія була історією російського народу, який упродовж кількох століть передував російській державі. Незакінчена шеститомна «Історія російського народу» (История русского народа) являє собою перший приклад романтичної, націоналістичної історіографії в Росії. Ця праця містила в собі сучасні ідеї філософії історії і, слідом за Гердером, вважала легенди, казки, народні пісні та прислів’я істинним історичним свідченням, що демонструвало ментальність народу. Через незгоду з офіційним історіографом Полєвой наразився на майже загальний осуд. Поет Пьотр Вязємський зайшов так далеко, що написав донос до міністра освіти з критикою поблажливості влади до тих, хто насмілюється не погоджуватися з Карамзіним. У ньому Вязємський прирівнює критику Карамзіна з антидержавною підривною діяльністю, називаючи «Історію» Полєвого «шарлатанською книгою»[127]. За цією характеристикою, Гоголь мусив бути зарахований до таких диверсантів, оскільки його погляди також значно відрізнялися від поглядів Карамзіна, хоч він, на відміну від Полєвого, ніколи не виставляв цих відмінностей напоказ.
На тему багатоетнічної мозаїки, яка складала російську державу, барвиста метафора Пушкіна, цитована у попередньому розділі, характеризує домінуючий погляд російсько-імперської історіографії: за законом долі, різноманітні етнічні ручьи повинні були злитись у русском море. Сеймур Беккер відзначає дивовижну згоду серед російських істориків щодо «„очевидної неминучості“ великоросійського домінування над територіями та народами східноєвропейської рівнини і злиття їх у єдину політичну та культурну спільноту». На думку Беккера, вся російська історіографія розглядала імперську експансію як собирание русских земель. Ці землі були стародавньою спадщиною, яку сама природа призначила Росії. У цих історіях територіальна експансія була пронизана гуманітарними аргументами, які спонукали Росію заступитися за своїх родичів і одновірців або врятувати своїх сусідів від неспроможності керувати самим собою. Ці твори розглядали Російську імперію «не як метрополію, оточену колоніально залежними, а як національну державу західного зразка»[128].
Активна у формуванні ідеї самої нації, історія також стала підґрунтям для націоналістичної літератури тієї епохи. Оскільки російська етнографія та колекціонування пісень у перші десятиліття XIX століття були в зародковому стані, національно свідомі російські письменники в переважній більшості звернулися до історії. Звісна річ, народні теми та історичні сюжети часто поєднувались, проте увагу російських письменників, на відміну від Гоголя у «Вечорах», було зосереджено на історії. Як відзначає Керіл Емерсон, хоч дехто й критикував ідеологію Карамзіна, його книга отримала високу оцінку як літературний твір і зразок російської мови[129]. Вона запропонувала незліченні історичні сюжети та «реквізити». Її вплив поширився навіть на письменників-декабристів, які критикували підхід Карамзіна за його надмірну зосередженість на правителях Росії та замовчуванні її ліберальних традицій.
Більшість історичних сюжетів у літературі 1820—1840-х років зосереджено на війні з Наполеоном 1812 року або Смутном времени (1598—1613), коли Росія після закінчення династії Рюриковичів звільнилася від нашестя претендентів на трон. Ці теми запропонували можливість продемонструвати глибоке патріотичне завзяття народу і прославити династію Романових, що виникла 1613 року в ролі рятівника країни. Її царські нащадки тепер були в числі читачів і критиків цієї літератури. Ці історичні події також дозволили авторам ритуально розіграти небезпеку, яка загрожувала Росії з боку чужоземців — таких, як поляки (під час Смутного времени) та французи (1812).
Хоч теми з національної історії не були рідкістю в поезії та драматургії, найбільше поширення вони отримали у прозових жанрах історичної повісті та роману. Цей період збігається з популярністю Вальтера Скотта в Росії, що характеризувалась численними перекладами його творів російською (через французьку) та багатьма імітаціями його романів. Історичний роман, що його Скотт так популяризував у цілій Європі, налічував понад половину всього романного асортименту в Росії (93 з 159 назв) у 1831—1839 роках. Перші історичні романи Заґоскіна та Булґаріна стали бестселерами[130]. Російські письменники звернули свою увагу переважно на наративні прийоми Скотта. До них входить опис деталей, образ молодого, недосвідченого, пасивного протагоніста, який потерпає від ідеологічної суперечності; любовні сюжети, описи внутрішнього життя, так званого місцевого колориту (манер, артефактів, соціальної структури); побічна поява реальних історичних персонажів і використання діалогу для опису характеру. Низька якість російських імітацій була широко відзначена рецензентами. У процесі перекладу англійською мовою «Юрій Мілославський» (1829) Заґоскіна — перший російський історичний роман — мав пройти через низку істотних «правок», які полягали в наближенні до скоттівської моделі[131]. Пушкінська «Капітанська дочка» (1836) являє собою радше одиничний приклад успішного скоттівського роману в Росії. Я аналізуватиму залежність Гоголя від Скотта в передостанній главі цього розділу.
127
Вяземский П. A. «Проект письма к министру народного просвещения, графу Сергею Семеновичу Уварову, с заметками А. С. Пушкина» (1836), Полное собрание сочинений князя П. А. Вяземского, том 1 (Санкт-Петербург Изд. Графа Шереметьева, 1878), 225.
128
Seymour Becker, «Contributions to a Nationalist Ideology: Histories of Russia in the First Half of the NineteentPoch Century», Russian History/Histoire Russe 13.4 (1986): 331—353; quotation from 333.
129
Caryl Emerson. Boris Godunov: Transpositions of a Russian Theme (Bloomington: Indiana Univ Press. 1986), 34.
130
Ребеккини Дамиано, «Русские исторические романы 30-х годов XX века. Библиографический указатель». Новое литературное обозрение, 34.6 (1998): 419.
131
Англійський редактор-перекладач усунув чимало тенденційних місць із російського оригіналу, пом’якшив його ксенофобські пасажі, добрав епіграфи та змалював поляків і росіян у менш контрастних барвах (Альтшуллер Марк, Эпоха Вальтера Скотта в России: Исторический роман 1830-х годов [Санкт-Петербург: Гуманитарное агентство «Академический проект», 1996], 79—85.