Тайники розкриваються вночі
- Автор: Кашин Володимир Леонідович
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Тайники розкриваються вночі». Краткое содержание книги:
Своїм успіхом Юрій Гармаш зобов'язаний чесним радянським людям, старшим товаришам з кримінального розшуку, які допомагають йому робити перші кроки в його нелегкій і потрібній справі. Дія роману відбувається в першій половині 1960-х років.
— Що з тобою, синку?
— Та нічого, мамо, — лагідно відповів той, бо йому й справді несподівано полегшало на серці. — Я тут одну справу обміркував. Ну, й надумав…
Він так і не сказав матері, що вирішив піти з міліції на виробництво, а коли пощастить, то й у науку, туди, де зможе принести і людям, і собі більше користі.
Найдорожче у людини
Рапорт написано. Юрій накрив списаний аркуш папкою і відхилився на спинку стільця, мовби після важкої роботи. Й справді, це нелегко — написати рапорт про звільнення. Обвів поглядом кімнату. Погосов неквапливо занотовував у протокол розповідь свідка — літнього розхвильованого чоловіка, який, розгубившись, скинув капелюх і макінтош, але забув про шарф, що звисав із шиї, метляючись по столу.
Дроздова з самого ранку не було, і його стіл, без паперів і папок, беззахисно світив давніми чорнильними плямами.
У Юрія раптом з'явилося таке відчуття, наче він утікач. Але справу було зроблено — рапорт написано, і папка з документами по фабриці «Оріон», знайома кімната, стіл, — все ніби відійшло від нього, збайдужіло йому.
Сховав папери у сейф і, взявши рапорт, вийшов з кімнати.
— Дозвольте, товаришу підполковник!
Вовченко відірвався від роботи.
— Я вам дуже вдячний за довір'я, — промовив Юрій, заходячи до кабінету начальника. — Але… я ось приніс рапорт. Піду працювати на виробництво.
Підполковник примружив очі.
— Товаришу Гармаш, я зайнятий. Поговоримо про ваші особисті справи пізніше.
— Я тільки хотів віддати вам, — збентежений суворим тоном Вовченка, відповів лейтенант.
— Я зайнятий! — розізлившись, мало не гримнув на нього підполковник. — Йдіть працюйте. Викличу.
Лейтенантові нічого не лишалося, як вийти з кабінету.
Вовченко одразу ж подзвонив Погосову:
— Георгію Ованесовичу, о котрій годині будете розмовляти з Голубенковою? Наприкінці дня? Так. Так. Поговоріть з нею в присутності Гармаша. Хай послухає.
…Молоду худеньку жінку, яка скидалася на залякану школярку, привезли із слідчого ізолятора. Вона обережно сіла на край стільця, не зводячи з Погосова сумного погляду.
Капітан задумливо мовчав. Юрій, який не раз бував під час таких розмов, удавав, ніби зайнятий своїми справами.
Весь день він пронидів над фінансовими звітами, планами, економічними розрахунками по фабриці «Оріон», і робота ця, як ніколи, здалася йому безглуздою й непотрібною, принаймні для інженера-технолога Гармаша. Нудьгував, чекаючи, коли Вовченко викличе, не виходив нікуди, і, можливо, через це поява свіжої людини зацікавила його, і він потай почав стежити за всім, що відбувалося в кімнаті.
Жінка сиділа знічена. Погосов, здавалося, і не дивився на неї, а замріяно думав про своє.
Юрій уже здогадався, що це розмова по справі плодоовочевого складу, яку Георгій Ованесович назвав «Виноград». Заклопотаний своїми турботами, лейтенант так само, як і інші оперативники, не згадував про «Виноград», дотримуючись доброго правила — не лізти в чужі справи.
Врешті жінка почала крутитися на стільці, їй стало душно, і на білому чолі, на крильцях носа, на гарненькій, вкритій золотавим пушком губі виступив піт. Вона вже була в тому шоковому стані, що охоплює винуватця, який, опинившись у міліції, внутрішнім чуттям розуміє невблаганну логіку слідства, логіку, що неминуче приводить до встановлення істини і покарання.
Раптом Погосов пильно глянув на неї і дружньо всміхнувся. Але жінка від тої усмішки здригнулася, як від удару, і очі її наповнилися слізьми.
«Дрімаючий удав», — згадав Юрій прізвисько, яким нарекли Погосова його «клієнти». Сьогодні лейтенанта все тут нервувало і сердило, навіть Погосов, який завжди приваблював своєю сердечністю і добротою душі.
Капітан, наче не помічаючи душевного стану жінки, повернувся до сейфа, щось витяг з нього і, так само задоволено усміхаючись, кинув на стіл дві товсті пачки грошей, загорнуті у целофан.
— Вони, Олено Михайлівно?..
Жінка розридалась.
— Будь вони прокляті!.. Будь вони прокляті!.. — вихоплювалося в неї.
— Тут усі чотирнадцять тисяч. Ви сказали правду, Голубенко. Всі гроші цілі, — говорив тим часом Погосов. — І місце тайника точно вказали. Це добре.
— Я й копійки не взяла, нічого не купувала, — плачучи, говорила жінка. — Вони мені не потрібні. Вони мене тільки мучили, терзали, я втратила спокій, здоров'я, занапастила життя, сім'ю!.. Боялася і думати про них, ховала й переховувала, не знала, де діти. Я не спала, не їла, не жила!.. Будь вони прокляті!.. — І жінка знову розридалася на весь голос.