Тайники розкриваються вночі
- Автор: Кашин Володимир Леонідович
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Тайники розкриваються вночі». Краткое содержание книги:
Своїм успіхом Юрій Гармаш зобов'язаний чесним радянським людям, старшим товаришам з кримінального розшуку, які допомагають йому робити перші кроки в його нелегкій і потрібній справі. Дія роману відбувається в першій половині 1960-х років.
До колонії залишалось недалеко. Ось крізь дерева забовваніла сторожова вежа з вартовим, показався високий паркан, обплетений дротом.
Жуков мимоволі сповільнив ходу.
— Уже близько, — обернувся Вовченко, окидаючи його уважним поглядом. Підполковник розумів ту природну реакцію людини, яка назавжди покінчила з тяжким минулим, коли вона знову бачить загорожу з дротом.
Біля прохідної — ані душі. Черговий, упізнавши підполковника, відчинив віконце, взяв у Жукова паспорт і став виписувати перепустку.
Бригадир, насупившись, обводив поглядом оббиті залізом двері прохідної.
— Тепер, Іване Петровичу, натисніть на ось цю кнопку на одвірку, бадьоро промовив Вовченко.
Бригадир ступив до дверей і довго дивився на маленьку, непомітну з першого погляду кнопку, яка відкривала шлях тільки всередину, немов міркував, а де ж та кнопка, яка відкриває шлях назад.
— Ну, ну, Іване Петровичу, сміливіше, — підбадьорив підполковник і заспокійливо додав: — перед вами тепер усі двері будуть відчинятися. Бригадир нерішуче натиснув на кнопку — раз, другий. У дверях щось клацнуло, і вони, немов у казці, трохи прочинилися. Підполковник штовхнув їх рукою і пропустив перед себе Жукова. Пройшли у вузький загратований коридор, через який лежав шлях у зону колонії…
У невеличку кімнату оперативної частини конвоїр привів валютника.
Знайомтеся, — сказав Вовченко, кивнувши на бригадира. — Чи, може, ви вже знайомі?
Одягнений у синій робочий комбінезон, поверх якого було пов'язано фартух, пострижений, валютник тупо дивився на несподіваного гостя.
Незнайомі? Допомогти згадати? — посміхнувся Вовченко. — Я ж вам обіцяв, пам'ятаєте, що зустрінетесь із справжнім Жуковим. Отже, познайомимся ще раз, він показав рукою на бригадира. — Жуков Іван Петрович! А як вас відрекомендувати? Теж так само?..
Валютник мовчав.
— Значить, теж Жуков Іван Петрович? — Підполковник опустив руку. — А ви не впізнаєте, Іване Петровичу? — звернувся він до бригадира.
Той морщив лоба і не зводив пильного погляду з в'язня. Хвилювався. Губи його ледь-ледь ворухнулися, немов він збирався щось сказати, але не наважився.
— Пригадайте колонію. Сусідів по нарах… Та ви сідайте. — Він показав на стілець.
Бригадир сів. Звичайна обстановка кабінету: письмовий стіл, стільці, плакати на стінах, великий портрет Леніна та ще — зовсім по-домашньому — фіранки на вікнах, які затуляли грати, — потроху заспокоїла його.
— Сергій! — раптом згадав він. — Серьожо! — скрикнув він удруге радісно й водночас тужно. — Як же ти так? — похитав головою. — Знову в зоні?..
Вовченко не зводив пильного погляду з блідого обличчя валютника.
— А от прізвища не пам'ятаю, хоч убийте, — винувато поглянув на підполковника бригадир. — Здається, за золото сидів, казав, діло йому пришили…
Валютник байдужим, тупим поглядом дивився на бригадира.
— А постарів ти як, — по паузі додав Жуков. — І не впізнати, якби не роба та голова стрижена… Ех, Колима, Колима, — і тяжко зітхнув. — Помреш — не забудеш…
«Хто ж ви такий, Жуков? — напружепо думав Вовченко, поглядаючи то на справжнього Жукова, то на валютника. — Коли в'язень і далі мовчатиме, доведеться звернутися до архівів…»
— Ну, то все-таки скажете, громадянине Жуков-другий? — спитав Вовченко. — Хто ж ви насправді?
— Для чого цей театр, громадянине начальник? — опанувавши себе, перейшов на звичайний зневажливий тон валютник. — Де ви цю суку роздобували? Я його вперше бачу і дивитись не хочу.
— Може, ви не вірите, що це Жуков Іван Петрович. Покажемо і паспорт, — іронічно зауважив Вовченко і враз по тому, як заблищали очі в'язня, зрозумів, що допустив помилку.
— Паспорт? — відкопилив губу валютник. — Паспорти всі у ваших руках. Який схочете, такий і випишете. Завтра ви мені ще п'ятьох Жукових з паспортами приведете. Один скаже на мене Серьожа, другий — Іван, третій чортом назве…
— А ви будете шостим з паспортом, тільки не нa своє прізвище, — буркнув Вовченко.
— Я не служу в міліції. Сам собі не виписую. Як Жуковим народився, так Жуковим і вмру.
— Хтозна, — загадково посміхнувся Вовченко. — Як же все-таки вдалося одержати паспорт на чуже ім'я? — ніби не валютника, а себе спитав підполковник і похитав головою. — Ви так і не допоможете розібратися? знову звернувся він до лже-Жукова. — Га?
Валютник виявився твердим камінцем, і навіть зустріч а людиною, ім'ям якої він називався, на перший погляд, здавалося, не захитала його впертості. Але підполковник розумів — ця зустріч була вкрай необхідна. Вона мала допомогти самому Вовченкові пересвідчитися, що він на правильному шляху, що справжній Жуков, принаймні в обличчя, знає валютника, а ув'язненому показати, що, хоч він уже покараний за таємне перевезення краденого золота й перебуває у віданні органів, які виконують вирок суду, міліція не збирається від нього відступатися.