Тайники розкриваються вночі
- Автор: Кашин Володимир Леонідович
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Тайники розкриваються вночі». Краткое содержание книги:
Своїм успіхом Юрій Гармаш зобов'язаний чесним радянським людям, старшим товаришам з кримінального розшуку, які допомагають йому робити перші кроки в його нелегкій і потрібній справі. Дія роману відбувається в першій половині 1960-х років.
Ось такої години, коли сонце сідало відпочити на дахи невисоких куренівських будиночків, Бородкін з кошиком у руках, з якого визирали квіти і носик портативної поливальниці, прямував до старого кладовища.
На Сирецькій вулиці, неподалік від консервного заводу, його гукнув кремезний червонощокий чолов'яга у вицвілому бавовняному костюмі з такими бульбами на колінах і складками на піджаку, які відразу засвідчували, що костюм цей ніколи не знав праски.
— Агов, боржничок!
Бородкін оглянувся і впізнав сторожа з кладовища, який виконував і обов'язки трунаря. Знехотя зупинився.
Трунар, розмахуючи руками і радо посміхаючись, перетнув вулицю.
— Як живеш, боржничку? До мене не поспішаєш?..
— Погуляю ще.
— Гуляй, гуляй, — добродушно погодився трунар.
Він був напідпитку. Сита посмішка блукала на вустах.
— На могилку Марії Панасівни, значить, — кивнув на кошик і простяг руку, мовби хотів погладити квіти.
— А ви як живете? — спитав комірник, намагаючись змінити тему розмови.
Посмішка сповзла з обличчя трунаря.
— Трясця його матері з таким життям! Кладовище закрили. Нікого не ховають…
— От і добре. Сторожуйте спокійненько, могилки доглядайте…
— Без свіжих мерців хоч пропадай! Похмелитися нема чим… Слухай, боржничку, дай на похмілля. І спасибі скажи, що продав тобі місце біля небіжчиці. А то потягли б кудись до чорта в зуби. А так поховають тебе у мене.
І Бородкін, і кладовищенський сторож знали, що цим закінчиться їхня зустріч. Трунар попросить на похмілля, Бородкін поморщиться, але дасть на сто грамів, і вони розійдуться, задоволені один одним.
Щось бурмочучи, Бородкін поліз до кишені.
— Скільки можна боржником називати, — буркнув, виймаючи кілька срібних монет.
Десять років тому поховав Бородкін дружину на Куренівському кладовищі[4], яке було до нього найближче. Поставив на могилі високу чавунну огорожу з гострими шпичками, обсадив жовтою акацією. Влітку частенько навідувався і дотемна садив, поливав квіти. Мало хто так доглядав могилку небіжчиці, як Бородкін. Не наймав нікого, все робив своїми руками. Тільки взимку не вчащав: прийде вряди-годи, постоїть біля вкритого сніговою ковдрою горбика і піде, задоволений, що ніхто не порушує спокою дорогої людини.
Якось трунар закинув Бородкіну, що той сам доглядає могилу і ніби відбирає цим у нього заробіток.
«Хоч би місце собі купили поруч небіжчиці. Бо й так боржничок ви мій неоплатний». — «Чому «боржник»?» — здивувався тоді Бородкін. — «А як раптом помрете? Вам що! Поховають. Доглядати мені доведеться, а заплатити ви вже нічого не зможете. То хоч купіть у мене місце». — «Рано ще про це думати», — образився спочатку Бородкін. «Все одно не обминете мене. Хто де не ходить, а мене не минає, всі стежки сюди ведуть».
Врешті Бородкіну сподобалася думка розрахуватися за смерть ще за життя, і він заплатив трунареві за місце біля дружини, на якому той пообіцяв нікого не ховати.
Багато води спливло відтоді, але трунар все називав Бородкіна «боржничком».
— Боржник та й боржник, — удавано сердито продовжував бурчати Бородкін, кладучи гроші в шорстку долоню трунаря.
— Аякже! — вперто і якось ніжно повторив той. — Хто знає, скільки доведеться мені вас доглядати: може, рік-два, а може, й десятки років… Усі тут, — він обвів рукою навколо, немов хотів охопити цілу околицю, — мої боржнички, і жоден повністю не розплатиться…
Бородкін махнув рукою на базікання трунаря і рушив далі. Той, розставивши ноги, кілька секунд дивився йому вслід, потім потрусив на долоні гроші і, зсипавши їх у кишеню, широкою ходою подався до гастронома. Там у вікні торгував пивом ще один його «вічний боржничок».
На кладовище трунар повернувся, коли сутінки густішали, повітря набирало фіалкового відтінку, а небо швидко темніло, відкриваючи таємничі зоряні світи.
Трунар зійшов на пагорб, зупинився, окинувши оком свої покірні володіння, і задоволено прислухався до звичної тиші. Відвідувачі вже пішли з кладовища, і нічиї сльози, молитви, зітхання не порушували спокою мертвих на цьому, йому довіреному, господарстві.
У місті, виграючи електричними вогнями, вирувало життя. Спалахнули світлі ланцюжки на Куренівці; розсипалися золотаво-жовті плямки вікон на високих будинках Сирецького масиву. І тільки тут, у царстві трунаря, де він був абсолютним володарем, бо мав найпокірніших у світі підлеглих, панувала тиша, спокійний морок…
4
Куренівське кладовище — одне з міських кладовищ Києва. Розташоване в Подільському районі, у місцевості Куренівка, між Сирецькою вулицею і залізницею. Кладовище виникло в 19 столітті. Щодо точної дати заснування джерела вказують різні роки: 1825, 1848, 1868. Було створене як кладовище села Куренівка. У 1929 році перетворено на один із міських некрополів Києва. 1957 року офіційно закрите для нових поховань (дозволялося підзахоронювати прах померлих тільки в урнах до могил родичів). Нині на кладовищі налічується близько 6 800 могил. Сучасна адреса: вул. Валківська, 19