Тайники розкриваються вночі
- Автор: Кашин Володимир Леонідович
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Тайники розкриваються вночі». Краткое содержание книги:
Своїм успіхом Юрій Гармаш зобов'язаний чесним радянським людям, старшим товаришам з кримінального розшуку, які допомагають йому робити перші кроки в його нелегкій і потрібній справі. Дія роману відбувається в першій половині 1960-х років.
За розмовою вийшли на вулицю, де у величезному будинку мешкали працівники міліції.
— Те, що я розповідав, взяте із слів самої Голубенко. Щире каяття, нерозтрачені гроші, свідчення вантажників дають підставу вірити їй. Але для суду ми повинні підготувати об'єктивні, документальні дані. І мені шкода Голубенко. Здається, вона таки жертва. Якщо це підтвердиться, становище її буде набагато легше. Але поки це не доведено, ми залишаємо питання відкритим… Складна наша робота, Юрію Сергійовичу… Бачите, скільки залежить зараз від уміння і сумлінності оперативного працівника? Погосов не буде спокійно спати, поки не встановить істину.
Біля крайнього під'їзду Вовченко зупинився.
— Заглянемо до мене? Віра Дмитрівна чайком напоїть! — Він узяв лейтенанта під руку і повів на третій поверх.
Двері відчинила дівчина-підліток, яка весело застрибала, побачивши батька, а коли з-за спини підполковника виглянув Юрій, засоромилась і втекла.
— Старшенька, — услід їй сказав Вовченко. — Семикласниця. Коза.
Юрій з цікавістю оглядав вітальню Вовченка, умебльовану хоч і полірованими, але старими, потемнілими від часу меблями: сервант якогось, видно, першого промислового зразка, важкі крісла і круглий, схожий на тумбу, стіл. Але не меблі вразили Гармаша. Здавалося, він потрапив у музей або шкільний кабінет. Два глобуси, більший і менший, на серванті, третій, величезний, у кутку на підлозі, вся стіна завішана географічними картами, інші дві оперезані стелажами.
— Сідайте, Юрію Сергійовичу, я зараз. — Підполковник вийшов на кухлю, і Юрій подумав, що начальник, мабуть, трохи дивак і, певно, тому ніколи не запрошує колег до себе, а його покликав сьогодні, можливо, на прощання.
Несподівано відчув — не хочеться думати, нібито востаннє розмовляє з Вовченком. Підійшов до книжок: мандрівки, мандрівки, географічні назви, новенькі книги й старі фоліанти, на яких давно стерлися літери, позолота…
Вовченко застав його за розгляданням книг.
— Тут багато цікавого. Від перших мандрівок Марко Поло та Афанасія Нікітіна до «Кон-Тікі» Тура Хейєрдала. Це моє «хобі» — подорожі, відкриття, географія, — сказав підполковник. — Адже за фахом я географ… Учитель. — Він перехопив здивований погляд Юрія. — Так-так. Але після університету лише рік викладав. Потім життя потекло по іншому каньйону… Я теж борюкався, мене спитали: «Воля партії для тебе закон? Виконуй, солдате, наказ». Так я опинився на курсах офіцерів міліції. Працював у карному розшуку, потім перевели у відділ боротьби з розкраданням. Але в душі, — він засміявся, — ніколи не перестану бути географом. Люблю вільної години повернутися у світ сміливих благородних мандрівників, які заради науки ладні пожертвувати життям… А ось і чай!
Юрій обернувся. В домі Вовченка його сьогодні чекали несподіванки.
З блискучим чайником у руці до кімнати ввійшла Віра Дмитрівна Якимчук — працівниця управління. Частенько лейтенант брав у цієї тихої, мовчазної жінки різні папери, віддавав їй на збереження документи і не здогадувався, що вона — дружина його начальника. Жодного разу не бачив її ні в коридорі свого відділу, ні, тим більше, в кабінеті Вовченка…
— Здрастуйте, товаришу Гармаш! Чому так дивитесь? — І привітно всміхнулася. — Не впізнаєте? Сідайте до столу.
«Чай» виявився справжньою вечерею, після якої Віра Дмитрівна непомітно зникла з вітальні, залишивши чоловіків самих.
Потроху розмова повернулася до животрепетних справ.
— Ви цього ще не знаєте, Юрію Сергійовичу, — говорив підполковник, — але коли людині минає п'ятдесят, вона з вершини років мимоволі починає оглядати своє життя, оцінювати його. Правда, іноді й молоді люди над цим серйозно замислюються. Найкращий приклад — Микола Островський. Не пам'ятаю дослівно, але яка значуща думка! «Найдорожче в людини — життя. Воно дається їй один раз, і прожити його треба так, щоб не було нестерпно боляче за безцільно прожиті роки…» Як часто замолоду над цим, на жаль, ми не замислюємося… До речі, — він засміявся якось по-дитячому щиро, ніби сам дивуючись своїм висновкам, — і крадії десь під старість оглядають своє життя. Награбовано, наховано, складено і грошей, і золота, а навіщо? Для чого жив? Для чого крав, ховав? Тільки для того, щоб переконатися, що це безглуздо, що в могилу з собою нічого не візьмеш? Декотрі міркують: для дітей, забезпечити їм безтурботне існування. А безтурботного існування не виходить! Виховані в атмосфері нечесності, лицемірства, брехні, такі діти, зіп'явшись на ноги, природно, не дуже шанують батьків… І тоді починається тяжке прозріння. Шахраї мало не виють від досади, що ризикували все життя, крадучи для невдячних діточок, а повернути ж роки не можна. Такі літні злочинці, коли їх обеззброюєш фактами, легше вдаються. В їхній душі усвідомлення безглуздості свого життя вже зробило надлом, і вони відпираються здебільшого тільки з почуття страху перед розплатою… Мені з висоти моїх, насмілюсь сказати, не безцільно прожитих років, легко говорити з такими… Але колись… — Вовченко зробив паузу, на обличчя хмаркою набіг смуток, та швидко обличчя підполковника знову проясніло. — Колись і в мене були сумніви, а може, просто тяжко було бабратися в усякому бруді. Хотілося повернутися до дітей, до географії.