Тайники розкриваються вночі
- Автор: Кашин Володимир Леонідович
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Тайники розкриваються вночі». Краткое содержание книги:
Своїм успіхом Юрій Гармаш зобов'язаний чесним радянським людям, старшим товаришам з кримінального розшуку, які допомагають йому робити перші кроки в його нелегкій і потрібній справі. Дія роману відбувається в першій половині 1960-х років.
Трунар згадав про Бородкіна, цього маленького, непоказного чоловічка, який зворушував його не тільки випадковим подаянням, а й добрим серцем. Тільки Бородкін міг ще сидіти в цей час біля своєї небіжчиці.
Надивившись людського горя, істерик і сліз, збайдужілий до них за професійною звичкою, трунар був свідком того, як декотрі люди з тих, що дуже побиваються під час похорон, потім рідко заглядають на кладовище, залишаючи йому самому клопотатися коло чужих могил без будь-якої надії на винагороду.
А Бородкін, який навіть не заплакав над труною і здався йому спочатку черствою людиною, насправді виявився вкрай чутливим. Десять років доглядає могилку, носить квіти, поливає їх і засиджується до пізньої ночі, не маючи сил повернутися в свою спустілу, самотню хату. Сам небагатий — завжди в одному й тому ж старенькому костюмі, з якого вже нитки сиплються, — він не шкодує останніх грошей на квіти та і його, трунаря, частує…
І, сповнений благородних почуттів, зарікшись, що ніколи більше не візьме у цього боржника грошей, а навпаки, сам його пригостить, трунар рушив стежкою до могили Бородкіної.
Він не помилився. Ще здалеку помітив темний силует біля могили. Удівець, втягши в гострі плечі свою маленьку лису голову, непорушно сидів на лавочці і чомусь здався трунареві хижим птахом, який стереже здобич.
Трунар підійшов ближче, мовчки зайшов за огорожу й сів поруч комірника, зачепивши ногою саперну лопатку, яку той приносив із собою, щоб викопувати на могилі ямки для квітів.
Бородкін нахилився і підняв лопатку.
— Журимося? — тихо спитав трунар. — Мертвим — царствіє небесне, а живий про живе повинен думати…
— Усе суєта суєт, тлінь, — так само тихо відповів йому Бородкін. — Суєта… — повторив він. — А як вона переживала, коли тарілочка розіб'ється чи страва пригорить… Збирала на шубку собі, економила… А тепер нічого не треба їй… — І Бородкін схлипнув.
— Суєта суєт… — і собі кивнув головою трунар. — А хто це знає! — Він глянув у бік заллятого вогнями міста. — Крутяться, метушаться і не думають, що тільки тут будуть постійно прописані… — Останні слова вимовив підкреслено значимо.
Бородкін витер очі й помовчав. Потім із заздрістю в голосі прошепотів:
— Тихо… Ніхто їх не потривожить…
— Спробували б потривожити! — пробурчав трунар. — Були тут такі стиляги. Унадилися по ночах. Та в мене довго не походиш! Підстеріг!.. Одні просто на плиту до професора вилізли. Я тоді як завию з куща, спочатку жалісно, тихо, потім — у плач… Як язиком злизало. Мабуть, до самого Подолу бігли…
— Давно? — стрепенувся Бородкін.
— Місяців зо два.
— І більше не ходять?
— Тихо.
— Правильно, правильно! — з несподіваним запалом сказав комірник. — За це вам і зарплату дають, і люди дякують. Гнати, щоб і духу поганого не було!
Бородкін навпомацки зібрав горщики із зів'ялими квітами, які він замінив на могилі свіжими, і випростався.
— Ну, добре, чоловіче. Оце поставив піони, полив, посумував за Марією Панасівною, час і додому. — Він обернувся до могили, вклонився: — Добраніч, Маріє Панасівно… Марія моя незабутня… Спи спокійно! — В голосі його знову забриніли сльози.
Обидва вийшли за огорожу, і Бородкін замкнув її ключем. Потім порився в кишені, ткнув трунареві ще кілька монет.
Трунар, який дав собі слово не брати в цього незаможного клієнта, уже потроху протверезився і благородний порив його минув. Мовчки поклав гроші в кишеню.
— Ви ж тут добре наглядайте, щоб босячня не лазила, — ще раз нагадав Бородкін. — Для них нічого святого нема, помнуть, позривають квіти, напаскудять! Не простить мені цього Марія Панасівна… — Він сумно зітхнув і, пропустивши вперед трунаря, тихо пішов стежкою, що біліла серед могил, туди, де переливалося вогнями, палахкотіло сповнене вечорового гомону, пристрастей і боротьби велике місто…
Сумніви Юрія
Великий зал Жовтневого палацу сяяв вогнями і гримів музикою. Вихор безжурного вальса крутив закохані пари, і дівчата в модних платтях скидалися на барвистих метеликів.
Юрій самотньо стояв під колоною обіч цього сяючого під люстрами людського виру. Чомусь було сумно. Поки тривала урочиста частина, він задоволено вглядався в обличчя однолітків, ніби вбирав у себе ту невимушену атмосферу молодечого комсомольського завзяття, яка сповнювала просторий зал. На час забув про всі ті тяжкі справи, які оточували його на роботі, так само забув і про своїх колег, ніби й Вовченко, і Погосов, і Дроздов були постатями з якогось іншого, примарного світу, як і всякі божки, басисті, одури, штроми…