Балакучий згорток

Пенелопа відсахнулась і почала спостерігати. На превеликий подив істота змінилася з різнобарвної на молочно-жовту.

— Тепер я холодна, — сказала вона тихенько, — можеш узяти мене на руки.

Пенелопа підняла та почала роздивлятися це диво, що тепер лежало в її долонях. Воно було легесеньке, як пух, і тремтіло, ніби справжня пташечка.

Пенелопа повернулася до берега. Підійшла до човна, сіла на пісок, а істотку поклала собі на колінця. Пташеня з полегшенням вмостилося там.

— Ти, мабуть, Пенелопа, — сказало створіннячко, — гик.

— Так, — здивовано відповіла Пенелопа, — це я. А ти звідки знаєш? І хто ти?

— Я вогняночка, — прошепотіла маленька істота, — тобто — гик! — я поки що пташеня, я маленький вогняник. Тільки тиждень тому вилупилась… гик. Звати мене Фенелла.

— А що з тобою трапилося? — запитала Пенелопа.

— Я можу коротко розповісти, — сказала задихана Фенелла, — бо часу майже не лишилося. Сьогодні ввечері я вчилася літати. Але сонце… гик… заховалося, і я ненароком звалилася на кущі. Я ж іще погано літаю… гик… Усі мої вогники погасли, і я знепритомніла. А коли отямилася… гик… то побачила, що навколо того куща кружляють болотяні вогники… гик… Вони змовлялися. Ти не уявляєш, які вони підлі змовники. Ця їхня змова була справді підступна. Вони говорили, що двоє людей… гик… і пан Папуга зараз перетинають острів, а жабу і Пенелопу (це ж ти?) залишили чатувати біля човна. Вони говорили… гик… що розкажуть вовкулакам, де зараз пан Папуга і всі інші, а потім зберуться всі разом і розбудять… гик… розбудять мандрагор…

— Та невже? Он як? — обурено скрикнула Пенелопа. — Огидні змовники! А що було далі?

— А далі на мене напала гикавка, — винувато відповіла Фенелла, — і всі вони на мене кинулися… гик… І почали мене лупцювати, і я впала з куща, зламала крило… гик… А вони налякалися і втекли. А я вирішила прийти… гик… І попередити тебе. Я правильно вчинила?

— Дуже правильно, — Пенелопа була така обурена поведінкою болотяних вогників, їхньою змовою, і тим, що вони зробили Фенеллі, її голос аж тремтів з люті. — А тепер слухай, що робитиму. Я надійно заховаю тебе в човні, де ти маєш дочекатися жаби на ім’я Етельред. Коли він прийде, розповіси йому все те, що й мені, скажеш, що я пішла попередити пана Папугу про небезпеку. Запам’ятала?

— Так, так, — кивнула Фенелла, — в мене дуже-дуже гарна… гик… пам’ять. Я тільки літаю кепсько.

— Коли я повернуся, вилікуємо твоє крило, — посміхнулася Пенелопа.

— Будь дуже обачна, — попередила Фенелла, — не довіряй гик… болотяним… гик… вогникам, повір мені на слово.

— Не переживай за мене, — відповіла Пенелопа, обережно опускаючи Фенеллу на дно човника. — Тобі там зручно?

— Так, дякую… гик… дуже зручно.

— Не відходь звідси ні на крок, сиди тут і чекай на Етельреда, — Пенелопа взяла ліхтарик і хутко збігла до чагарників.